Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Секретар нахилився, прошепотів йому на вухо. Пан Порфірій підняв голову. Я стояв перед ним.
— А хто ж це? — пирхнув він здивовано.
Секретар й апаратчик збентежено подивилися один на одного. Державник міцно схопив мене під руку.
Я стукнув ціпком у крижлізо.
— Я не купив вам Історії в лютих, — сказав я, — але бачу, що ви й без цього дали собі раду.
Він зірвав окуляри.
— Пане Бенедикте?! Це ви?! Це справді ви?!
Я підійшов, простягнув руку.
— Дозвольте потиснути долоню державному діячеві.
Він поглянув на мою трипалу правицю, на рубці й каліцтва. Дещо піднісшись у кріслі, він узяв її обома руками, замкнув у міцних сердечних обіймах.
— Я навіть не питаю. Ви також багато усякого перетерпіли. Сідайте.
Помахом руки Поченґло відправив людей. Я вмостився у плетеному кріслі. Срібні вітрила світла лопотіли навколо, знову сльозилося око, — світ розпливався у синь і зелень, й оте мерехтливе срібло, його тут найбільше.
Поченґло також певний час помовчав.
— Випийте, — сказав він тихо, подзвонюючи графинчиком і чаркою. — Настоянка з сибірського плоховника, річної витримки. Тамує усякі болі.
Майже навпомацки я вмочив у ній губи.
— Я другий день нічого не їв.
— Боже мій, Бенедикт Ґерославський… — Він недовірливо покрутив головою. — Дружина не повірить мені, коли я їй напишу.
Склянка вислизнула мені з-поміж пальців. Трур-рурурурт! — покотилася вона дахом і полетіла в прірву.
— Вона мертва!
— Про що ви… А, так, панна Єлена! Вона згоріла в тому Крижаному Санаторії, знаю, знаю. — Він раптом розсміявся із дивним полегшенням. — Моя Кристинка, вона мені ніколи не… А, ви ж ні про що не чули, правда ж? Скільки це років — п’ять? Шість? — У збудженні, мало властивому для Порфірія Поченґла, він вийняв пулярес. — Покажу вам, Анджейка, Ендрю, на цьому фото — три місяці.
— Ви одружилися з Крістіною Філіпов.
— О, будь ласка. Фото зроблене минулого року перед нашим будинком на Руа Дос Пескадорес.
На світлині сяюча Крістіна Поченґло, одягнена у вільну, світлу сукню, з обличчям, схованим у тіні солом’яного капелюшка, сидить із дитиною на руках на лавці в садку перед віллою. Праворуч сам пан Порфірій, який споглядає в об’єктив із глибини темних очниць зі звичною інтенсивністю кречета. А позаду за ними, посередині фото стримить висока фіґура Ніколи Тесли. Уже з сивим волоссям і наче висушеним, кістлявим обличчям, проте винахідник і далі стоїть, випроставшись, і в тій самій позі неуважливости-заклопотаности, неначе зображений в останню мить перед тим, як знову втекти до своєї таємничої праці. Тьмідина залила темною тушшю складки й зморшки його костюма, він стоїть, обмальований ніччю. Будинок позаду за ними — це показна споруда в іспанському колоніальному стилі, з побіленими стінами й довгими балконами на усіх поверхах. У тіні арочного патіо двома рядами вишикувалася для фото численна прислуга в лівреях і біленьких фартушках. Пальми й фігові дерева заслонюють під’їзд з обох боків, квіти гібіска витріщаються відкритими чашами-ротиками на жінку й немовля.
— Вітаю.
— Росте мов на дріжджах, буде хлопець на славу. Ледве від грудей відняли, а вже пустує гай-гай! Пишуть мені, що…
— Так. — Я віддав йому фотографії і хлюпнув настоянки до склянки. Голова, дуже легка, гойдалася мені на шиї, як повітряна кулька, слабо зав’язана проти вітру. Я різко проковтнув. Мгм, може, це через світло, яке тисне звідусюди. Ми сиділи тут, мов сліпі ящірки в тераріумі сонця. — Знаєте, я зараз найохочіше скинув би вас із цього даху.
Поченґло знову вбрав чорні окуляри.
— Вам не вдалося, так? — тихо сказав він. — Із батьком…
— Він мертвий.
— Із Єленою…
— Вона мертва.
— З Історією…
— Також труп.
Я відкинувся на спинку стільця, широко відкривши око й уста на синь наді мною, чекаючи холодних крапель цієї синяви. Дзвінкі веселки масували мені скроні, я слухав їх хихикання і барвисте булькотіння.
Пан Порфірій добре відчув мій настрій. Він перечекав, гортаючи документи. Прем’єр щось нотував у зшитку вічним пером, сталь приємно шуркала на папері.
Я мовчав, знову виштовхнутий у депресію безконечности. Теплий зефір колихав мою голову, плинна яскравість перлилася мені на шкірі, щипаючи, обпікаючи, кусаючись. Роз-роз-розталий… Я голосно плямкнув.
— Ви їх вивезли.
— Кого? A! Так. Тієї ночі, коли ви втекли з Іркутська, — тоді я вперше жахливо посперечався з Крістінкою. — Він знову засміявся. — За Ніколу вона дала б потяти себе на шматки! Врешті я вирвав їх у Шульца, ми втекли через Харбін, через Китай. Коли при перших ознаках Відлиги почалися оті переговори з британцями в Гонконґу, звісно ж я скористався можливістю й заскочив до Макао, — ну й хутко мені «клямка впала», так. Ми одружилися там на місці, в Іґрея де Санто-Домінґос. Не думайте, що поквапом, у непристойному поспіху, — я їхав на війну, на збройне повстання, яке могло погано закінчитися у тисячу способів. — Він вийняв цигарницю, веселки вибухнули на гербі Іркутська. Поченґло закурив. — І досі може.
… Погляньте, пане Бенедикте, які ми були дурні. З панною Єленою, маю на увазі. Якби вона мені після наших кретинських домовленостей у Зламаній Копейке не дала відкоша… Ой, вибачте, якщо ви волієте не… Мгммм. — Він видмухнув у бік сонця. — Ви обчислювали, я обчислював. Була Зима, так, була Крига, мабуть, годі було по-іншому. Але… Це вогонь! — Він потряс затиснутим кулаком під чорними окулярами. — Це жага! — Він ударив по столу, аж задзеленчав посуд і підстрибнули папери, упала газета. Я притиснув її ціпком, перш ніж вітер змів плахту з даху. «Новая Сибирская Газета», я й не знав, що вони вже мають тут пресу, котра