Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Покрученими стежками між хатинами й руїнами Зимного Ніколаєвська мандрували китайцы, які продавали й купували методом обмінної торгівлі всякі товари, причому найбільшим попитом користувалася смердюча мазь від мошки й поганої якости харчі; я бачив, як беззуба бабушка купила за золоту коронку половину не надто відгодованої собаки. То, можливо, оті бідняки з-під Вежі боялися, що я позбавлю їх обіду.
Кілька сімей, які прилаштувалися під наполовину зламаною стіною виробничого цеху, влаштували поруч городець, намагаючись вирощувати там картоплю і капусту. Хтось завжди стояв на сторожі з києм і ножем. Я обмінявся люб’язностями з поставним вартовим у сурдуті й окулярах. До Відлиги він був судовим канцеляристом при Прокуратурі Кримінальної палати, із річною платнею у чотириста вісімдесят рублів. Він скаржився, що монголи вкрали останню перуку.
У Десятій Годині родина малоросів тримала в клітках трьох диких птахів невідомого виду. Вони перекидалися через смітник обрáзами й камінцями з дівчатами, врятованими з Інституту імені Імператриці Марії: панни начебто намагалися вкрасти уночі одного з цих птахів.
Біля Одинадцятої Години, за колишньою колодязною студницею Жильцева (від неї зосталася болотиста западина), клан смертельно виснажених тунґусів випасав двох своїх оленів і понад двадцять коней, що були власністю ЗДС. Тимчасовий Уряд платив їм за послуги сіллю і борошном. Тут я засумнівався у політичному досвіді пана Поченґла та його спільників. Дуже це особливий метод становлення державности: беруть під владу половину великого континенту й планують протистояти світовим великим державам, — а водночас нехтують своїми власними громадянами, які в них під вікнами кочують, торгуючи з ними, як сусід із сусідом.
У Першій Годині, на купі румовища від Вежі, у кривобокому наметі й під мороскляною тахлею приймав пацієнтів німецький лікар. Рум’яна черниця у чорній рясі скеровувала до нього хворих у тінь руїни, по одному за раз. Черга тяглася, мабуть, аж до наступної Вежі. Більшість із цих людей насправді виглядали жертвами епідемічних захворювань, мабуть, сáме з цієї причини вони втекли з Іркутська. Поченґло мав би запровадити тут карантин, бо в іншому разі Зимний Ніколаєвськ упаде жертвою тих самих епідемій, що й Іркутськ.
Ідучи вздовж дзиґарного кола, я спостерігав за нещасними: тут ніхто не відвертав сором’язливо погляду від пильної уваги. Ті, хто голосно кашляли й стогнали, були ближчі до життя, — гірше з мовчазними, нерухомими, які з заплющеними очима лежали на сонці, загорнуті під палючим сонцем у кожухи й шубы. Найсумніше видовище представили, звичайно, діти, бліді хирчата із блискучими оченятами, яких трусила холодна пропасниця і які байдуже витріщалися у далечінь. Кожен місяць, кожен тиждень Відлиги я міг би перерахувати на страждання і життя невинної дітвори. Певні різновиди несправедливости — певні різновиди зла — під Кригою неможливі. Herr Блютфельд не мав слушности — розумно впорядкований світ прагнутиме до стану найменшої кривди: проти ентропії бореться усе, що живе.
Мене зацікавило, чи німець бере з них якусь плату? Але вони йшли з порожніми руками, у них не було нічого. Можливо, Держава починається саме так, від структур спонтанної допомоги. Кілька підлітків зав’язали над ліктями білі хустки й розносили воду, підтримували порядок, узгоджували з черницею ієрархію захворювань. Доктор, черниця, добровольці — Поченґло повинен чимдуж узяти їх під прапори ЗДС.
У другій третині черги я побачив знайоме обличчя, руду шерехату потвору, яку годі забути. Mijnheer Іртейм сидів на дірявій бочці; покусуючи мундштук тріснутої люльки й відганяючи мошку, він читав статтю у розірваній навскоси плахті газети. Його бекеша, колись біла, тепер мала барву грязюки, трави, кіптяви й Бог знає ще якого бруду.
Я підійшов. Газета була надрукована такою поганою фарбою, що букви усі до однієї розмазалися у смуги-примари літер, наполовину здутих з паперу. Голландець горбився, мружився.
— Що там у політиці? Китайці тримаються міцно?
Він не впізнав мене.
— Особисто я ставлю на японцев, — буркнув він. — Ті, принаймні, не б’ються між собою.
— Пане Генрику, Сонце вас засліплює.
Він устав.
— Зачекайте… Ні, — він нахилився наді мною, зазирнув мені в обличчя. — Юрочкін?
— Який Юрочкін! Це я, Ґерославський!
Він сіпнувся назад, спіткнувся об бочку, впав у грязюку; вітер підхопив газету.
Я подав йому руку.
— Бенедикт, пане інженере, Бенедикт. Не бійтеся.
Ми сіли на тій бочці, Іртейм витягнув брудну хустку, витер об неї руки, висякався. Я помітив, що його очі блищать свіжою вологою, — він розчулився від самої лише зустрічі зі знайомим, отож, доля певно добряче його пошарпала останнім часом. Я також помітив плями тьмідини під очима й потьміт лютовця на волоссі та поплутаній бороді, на комірі й рукавах. На лівому рукаві він мав засохлу кров.
— Що трапилося? Ви поранені?
— Ні, ні. — Він висякався ще раз і сховав хустку. — Убили мені економку й хлопчину, мусив тікати з Іркутська.
— Хто?
— А, лєнінці, Центросибирь.
— А що ви маєте спільного з лєнінцями?
— Та нічого! Але, чи треба щось мати? — Він заскреготав зубами. — Коли яка банда покладе на тебе око, то пиши пропало.
— Ну, то чому?.. — Я махнув у бік Першої Години.
Він вийняв люльку з рота. Його руки все ще трохи тремтіли.
— Боюся, що сáме тепер піде лавина. Як уже попустить Крига — торох! Розпадеться, розсиплеться, — відвів він погляд, — розклеїться.
Я ухопив його за руку.
— Який був ваш останній діагноз?
— Я ходив до «Святої Трійці» в Іркутську. Доктор казав, що хвороба не прогресує. Але, пане Бенедикте, — він притягнув мене до себе, хухнув поквапливим шепотом у подерте вухо, — але я втратив моє динамо, воно залишилося у помешканні в місті, я не морозився уже майже тиждень!
— Ви змайстрували той ручний теслектричний ґенератор.
— Так! Як ви мені й сказали! Й усе добре йшло понад рік, я мав стільки Зими, скільки мені було потрібно. Аж… — Він відпустив мене. — Я відчуваю, що це вже починається. — Він поклав долоню на щільно притиснуту до живота бекешу. — Почалося.
Я торкнувся прохолодним окуттям ціпка до скроні. Криги, Криги!
— Ухопіться за це.
—
