Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

— Слушний гнів люду, ммм. Натовп обирає свою Бастилію, керуючись естетикою страху. Або Ящик, або вежа Сибирьхожета, ммм.

— Еге ж. Усіх там тоді в Цитаделі порвали на шматки, солдатов, не солдатов, чиновников, не чиновников. Але конкретно — хто, де, як, чиїми руками? Бог один знає. Навіть могили графської нема. Через це, врешті, в місті й далі тривають бідність і безголів’я, бо як настало нарешті Літо, усе це повилазило із розталої землі, трупи, себто гниль, усяке стерво, й важка пошесть обсіла Іркутськ. А позаяк вона перебила наступні тисячí, й позаяк їх теж не було кому по-християнськи поховати, чи бодай спалити, бо ніякий сильний уряд від початку Відлиги не втримує влади ні в Сибіру, ні в місті, — тож моровиця посилилася, і так умирали наступні, гниючи далі в будинках і на вулицях, поки перші природні заморозки не вдарили й не згасили на пару місяців ту піч хвороб і смертей. Але тепер — всё вновь. Пан прем’єр каже: Місто Мух. Нам тут також мошка дошкуляє, але там… Тиф, холера, жовтяниця, чума, вибирай досхочу. Отож, через це державники не квапляться штурмувати Іркутськ. А те, що там і далі товчуться на зміну п’ять озброєних партій, таких і сяких, то це інша річ.

Я міг уявити отой образ хаосу й цілковитого безвладдя, я бачив таких сцен останнім часом, мабуть, більше, ніж Зєйцов. Часто мені було навіть важко сказати, прихильником якого політичного проекту є ота конкретна озброєна юрба, що тягнеться Сибіром по шляху грабежів й убивств, встановлюючи у ще не спалених селах і містечках якусь свою блазенську владу. Розтальники чи заморозники, прихильні чи ворожі царському самодержавству, — навіть це годі було втямити. Вони йшли в бій із напрочуд особливими гаслами: «За царя и советскую власть!» Плутанина, сум’яття, строкатість панувала нечувана.

Я запитав Зєйцовa про Транссибірську маґістраль; полковник ван дер Хек згадував про конвої під знаком Червоного Хреста, організовані різними національними Товариствами, якими вивозили звідси жінок і дітей. Я також довідався, що японці, шануючи домовленості з Пілсудським, рятували таким чином через Владивосток цілі польські дитячі будинки та ясла. Зєйцов певно із цього питання зміркував, що я сам маю намір виїхати звідси Транссибом. Він пояснив зі сумною міною, що від Іркутська до Обі принаймні у двох місцях стоять на колії військові заслони; через японський наступ немає також сталого сполучення з Владивостоком. Їздять нереґулярні ешелони до Нерчинська й Красноярська, але й це непевно, бо Побєдоносцев замінував лінію вздовж кількадесят вёрст і погрожує висадити залізницю у повітря. Уже відбулися два бої новонародників із троцькістами за Порт Байкал і байкальський залізничний пором.

— Зрештою, щодня надходить тузінь суперечливих чуток. Ми тут маємо чинне радіо й телеграфний кабель, прокладений у східний бік. Позавчора казали, що Хірохіто наказав атакувати Пекін. Учора, — що японці уклали союз із Сун Ят-Сеном. Завтра, либонь, довідаємося, що китайський імператор зрікся престолу. Або, що Америка б’ється з японським флотом за Чукотку. Князь Львов подає Імператорові прохання про відставку приблизно що другого новака. Его Величество Ніколай Алєксандровіч іноді її приймає, іноді ні, іноді садить Ґеорґія Євґенієвіча під арешт, а іноді обсипає орденами й благає повернутися на посаду. Переважно навіть невідомо, хто сáме кермує штурвалом петербурзького уряду. Яка різниця? Один безлад. Боріс Вікторовіч учора казав, що товариші винесли прем’єрові новий смертний вирок; але у соціалістів-революціонерів було вже сім чи вісім розколів, вони навіки прокляли один одного, стріляють тепер у посланців і відступників, щойно побачать, бо кожен може бути терористом-смертником в ідейних шатах, — тільки листування ще більш-менш безпечне. У вівторок ми провадили «мирні переговори» з урядом Его Императорского Величества, а в середу — ми вже смертельні вороги Російської імперії. Голова лускається, пане Бенедикте.

Я нажерся рису й Історії по самі вуха.

Близько півночі мене розбудив звук пострілів. Їх пролунало три або чотири; може, раніше я проспав тихіші. Стріляли віддалік, відлуння прокотилося Зимним Ніколаєвськом. Я став біля вікна, вибитого в ніч, розсунув фіранки. Горіло кількадесят світел, — із висоти я міг нарисувати в темній перспективі еліпс, який окреслював колишнє коло Дзиґаревих Веж і півмісяць Іннокєнтьєвська-2. Люди тут гніздилися у руїнах, а також у тому, що вціліло від промислових споруд, у будах і куренях, поставлених із матеріалів, що залишилися від знищених будинків, котрі провалилися у розталу землю. Я прислýхався: хтось унизу грав на флейті. Плакала дитина. Стукала друкарська машинка. Гавкав пес. Ніч усе це множить на п’ять, подаючи на чорній подушці тиші, звук і звук, і звук, експонати для вуха. Вітер злизав у мене піт зі шкіри; я не усвідомлював, що пітнію уві сні. Мені знову снився підземний кошмар. Якщо люди божеволіють, закопані живцем під надгробною плитою, то що сказати про нещасного, який навіки лежить нерухомо під континентальною плитою? Я подумав про цигарку, й цієї миті вдарила перша блискавка. То як же? Мене розбудили постріли з ґвинтівок, — чи оцей сухий тріск громів? Сто тридцять один, сто тридцять два, сто тридцять три… над Зимним Ніколаєвськом пролунав грім. Повіяло електричною вологою. Я відкрив уста й проковтнув повітря, принесене літньою бурею, терпкий озоновий коктейль, parfum de Tesla. Другий грім — полилося. Дощ не мусив падати скісно, Вежа сама лягла під нього, відхилившись назад. Я стояв там, аж поки буря мене докладно обмила. Потім я сів посередині порожньої крижлізної підлоги й витріщався на потоки дощу, які розплескували тіні в тінях; завдяки формі їхніх бризок я вгадував фази Молотів. Повітря похолоднішало ще більше. Я розтягнувся на холодній сталі навзнак. Це було… приємно.

Громи протяжно помпували ніч.

— Криги, — шепотів я. — Криги!

Уранці до мене зайшов прищавий помічник секретаря і сказав, що пан прем’єр не знайде для мене часу перед обідом, а швидше за все й до вечора. Я мушу сидіти й чекати. Я вийшов до Ніколаєвська.

Сонце повернулося в усій його королівській славі, у золотих і біло-блакитних шатах, укривши Сибір плащем світла. Калюжі, густо розіскрені у траві й у швидко сохнучій грязюці, кололи мені око злостивими зайчиками. Я вийшов із тіні Кривої Вежі й тільки тоді згадав про капелюха. До мене підбіг собака, понюхав, висолопив язика, приязно задихав. Хтось свистів до нього вперто з-під гущавини підпор, линв, покручених крижлізних риштувань і всієї цієї інженерної