Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
Він вжахнувся.
— Що ви!.. — Він замовк. Його обличчя засіпалося у перебігу незгодних мін, наче в Пєтрухова або Чечеркевича; воно затрималося на мить у виразі чистого відчаю, але й із нього не розтало. Редактор простогнав щось невиразне. Втікши очима в стіну, він відкашлявся і прошепотів: — Не кажіть Поченґлові…
— Зрадник.
— Пане Бенедикте, заради Бога…
— Зрадник.
Він відступив на крок.
— Та майте ж серце!..
Я ступив у його бік.
— Зрадник.
— Що вам тепер, адже тут уже жодної охранки… я ніяк не зашкоджу, навіть якби…
— Зрадник.
— Задля помсти, задля брудної помсти, так?!
— Зрадник.
Ще один крок назад і раптом гнів:
— Що ви із тим зрадником, який зрадник, де у вас тверді докази, я не дозволю таких звинувачень, що, може, ви з русскими не розмовляли, не домовлялися, денег від них не брали?! Га?! Знайшовся суддя всевідаючий, єдиний безгрішний!
— Зрадник.
— Таж ми всі мусили якось…
— Зрадник.
— Яким правом, питаю я вас, яким правом! Це тільки Бог на небі…
— Зрадник.
— Ну, ну, не будьте таким, Ґерославський!
— Зрадник.
Крок назад і тепер сльози:
— Я виїду, виїду, якщо вам так хочеться, яка вам радість від страждань старого, мені вже й так небагато на цій юдолі…
— Зрадник.
— Це був такий дріб’язок, звідки я міг знати… мене попросили… я ж нічим не хотів кривди…
— Зрадник.
— Погляньте на все моє життя, скільки я блага для вітчизни вчинив, ризикуючи упродовж багатьох років підпільної роботи, нехай бодай пам’ять між людьми, пане Бенедикте, дорогий…
— Зрадник.
Крок назад…
… і він полетів у прірву, підсічений у ногах порожньою луткою; в останню мить він ще намагався ухопитися за заслони, й навіть міцно ухопився пальцями за одну, але вона порвалася, як цигарковий папір, і полетів, полетів у прірву пан Вулька-Вулькевич, фуркочучи м’яким матеріалом у блиску пронизаної сонцем зелені. Був — і немає його. Упав. Я поглянув. Державники підходили до трупа з піднятими ґвинтівками.
Mijnheer Іртейм вистромився у вікно поруч. Я вловив, як він бурчить щось під ніс про Ізмаеля. Інженер здригнувся, зауваживши, що я його чую; він уже було відкрив рота для пояснень, але я мовчки його минув.
Я позбирав з підлоги папери, розкидані редактором. Вони розсипалися на половину кімнати. Зєйцов, відставивши пляшку й склянку, подав мені кілька аркушиків і сіру брошуру.
— Не треба було, — прошепотів він.
— Я його навіть пальцем не торкнув.
— Старий чоловік. Просив змилування…
— А що я вдію? Така правда: він був зрадником.
Зєйцов похилив голову, хмикнув і вийшов.
Я сів назад у вікні. Згорнув товсту цигарку. Ті пальці, які мені залишилися, були дуже впевнені, спокійні. Державники вже відтягли труп редактора під Вежу. Я видихнув дим на клятих мушок і комарів. Червоне сонце ховалося за руїнами Вежі Дев’ятої Години. Пронизливі вигуки китайских гендлярів лунали о цій порі дуже гучно, світ уже розчинився у вечірньому затишші. Я обпер потилицю на віконницю. Із олійних барв неба й Сонця стікала на мене масна, в’язка меланхолія. Але який сенс шкодувати, що правда така, якою є? Який сенс розглядати варіанти неіснуючого минулого? (Хто прагне пізнати самого себе, той прагне смерти). Слід від цього обтруситися! Докорів сумління стільки ж, як ентропії.
Я випростав кривий хребет, притиснув коліном до лутка жмуток перемішаних паперів Вулькевича. З-поміж них вислизнула ота гидка брошура, удвічі меншого формату. Станіслав Бжозовський, «Вибрані твори». На третій сторінці рукописна присвята, датована 1908 роком: «Для ЄВВ — щоб ти ніколи не забув перших присяг». Я пирхнув димом. От добре! Злагода між зрадниками! Цікаво, які ж то були їхні «перші присяги»? На чому присягають зрадники? — На Брехні? На пустій Тайтельбаумовій мові?
Я погортав сторінки. Майбутнє марксизму, сила революційної філософії. Принаймні Бжозовський наче розумів Історію. «Коли читаєш філософських письменників докантівської епохи, чи то Декарта, чи Ляйбніца, чи містика Бьоме або Спінозу, вражає тут брак історичної атмосфери. Людина стикається безпосередньо з Богом, природою тощо, так наче думка розвивалася у якійсь позаісторичній порожнечі. Світ лихий, або світ добрий. Так стоїть питання».
А тимчасом — «коли дикий якут помирає від голоду, винний тут не тільки брак риби в річці або мороз; винне також оте примітивне виробництво, яке становить підставу його життя. Світ завжди є для людини тим, що він із нього зробив і що має намір зробити». Людина творить Історію, а не Історія людину. Тобто, звичайно: Історія творить людину тією мірою, якою людина їй на це дозволить, якщо не розпізнає її як силу, підпорядковану людській силі, й не скористається цим усвідомленням і владою. В іншому разі, як за часів греків, котрі снили про Коло Історії, чи Декарта, який креслив абсолютні координати Всесвіту, — нам залишиться зі смиренно опущеною головою скоритися Історії, що плине в дикій стихії, втягує нас у стихію.
А що такого ми можемо змінити у світі, щоб скасувати одні форми Історії й зрушити інші? Ну так, науковий поступ, поступ цивілізаційний, він змінює усе, бо при жодних чарах Історії не увійдуть раптом виховані в університетах люди, які перетинають у потягах континенти, щодня отримують завдяки радіо й газетам новини з тузіні різних культур, працюють на електрифікованих заводах і в бюро, — не увійдуть раптом у рабські стосунки, наче в Єгипті фараонів, не сприймуть як власні традиції племінного життя дописемних періодів. «Стосунки між людиною і світом залежать від її власних фізіологічних органів і від тих штучних органів, тобто знарядь, які вона створила. Позаяк у
