Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Пам’ятаю, як я посміхнувся крізь чорну меланхолію. Ведений передчуттям майбутнього, так само певним, як і пам’ять про минуле, — я неначе знову відігравав спогад про прогулянку Єрусалимським пагорбом разом із Леокадією Ґвуждж, — переступав через зарості, терпляче й методично вивчаючи землю, немов добрий садівник, оком, стопами й ціпком. На хрестах криво надряпані прізвища, без дати смерти, часто без імен. Я перевертав дошки написами до сонця; іноді доводилося стирати з них глину, мох і грибок. Я робив це поволі, спокійно, із терплячістю археолога. Впевненість була дуже велика.

Е Муклянова

Одна з найдальших, одразу під схилом. Присипана кам’яною крихтою, вузька могила, розташована нерівно супроти інших, на схилі, перекривлена, наполовину сплющена. Несподівано мене розчулила ця убога могила в абсурдному поєднанні — вона була така тендітна, хвороблива, кісточки її худої руки ледь трималися під її блідою шкірою… Розтягли її черв’яки.

Я знову встромив хреста в землю, проказав «Вічний спочинок» і зійшов до живих.

Прибув Распутін, а тому — рейвах і галас. Коли посутеніє, зимні отці виголосять свої промови, — але вже спалахнули сварки й затяті чвари між віруючими, вони вже обпльовували одні одних, обкладали прокляттями й лупцювали киями. Ставши над потоком зимовиків, я згори міг, із судом і метушні юрби, прочитувати перебіг містичних струмів і силу окремих єресей. Тут мав відбутися богословський герць. Я не усвідомлював, якою значною мірою Мартинова віра спиралася на старі схизми часів з-перед Розколу, як багато вона запозичила зі старовірських традицій: панував на землі російській, серед люду російського страшний голод абсолютної істини, котрий у той чи інший спосіб мусить бути заспокоєний.

Я бачив, що на заході, під піхтами, Мартинові філіпони й дєнісовці вже стинаються з єрвітами, сповідниками Держави Криги. Безженні федосєєвці лупцюють любушкінців й акулінівців, прихильників вільної любови. Комуністи молокане злагоджено натискають на єдиносутніх паліботів, званих латинською мовою соліпсистами, котрі саме зараз, либонь, ділять спільний сон. Єговісти витісняють церковних лоялістів. Лише распутінці тримаються міцно, поблизу мартинового кола.

Було Літо — але що з того? Століттями тут, у Росії, різали, палили, закопували живцем, нівечили й убивали одні одних при трьох сотнях тенебрів. Особливо міська головуса молодь і сивочолі старі обох статей відчувають дотик найглибшої Істини, праведний гнів, у них закипає кров на саму лише думку, що оце поруч із ними живуть люди, котрі заперечують Істину, голосять Не-Істину, проти Істини свідчать. У вере истинной не може бути двох Істин. Істину можна тільки ревно повторювати; а потому пізнати брехню, що брехня змінюється, що її більше, ніж одна. Вони обкидали одні одних грязюкою й екскрементами, нацьковували навзаєм дітей і собак, шпурляли камінням і плювали гарячою слиною, — а ще ж не почалися промови, ще не з’явився Распутін.

Ґріґорій Єфімовіч сидів у своїй хатині, відпочиваючи після напруженої подорожі. Я уважно прислухався за вечерею (скромна страва з плодів лісу й проскури). Згідно з найменш популярною і найтихіше повторюваною зимовиками чуткою, яку, однак, я вважав найближчою до правди, Ніколай II прогнав Распутіна й видав на нього присуд після раптової смерти від гемофілії цесаревича Алєксєя, коли в Царському Селі, певної страшної ночі, сповненої заклять і чудодійних обрядів, Распутін у пияцькому шаленстві убив фрейліну імператриці Анну Вирубову. Не свідчив на його користь і той факт, що Ґріґорій Єфімовіч уголос шкодував про зникнення лютих, коли ж імператор радів цьому безмірно; не на користь йому була й справа великої британської взятки, прийнятої крижаним монахом за Босфорську угоду, — через яку тепер прокотилася Європою війна, коли врешті Росія, Німеччина й Великобританія почубилися за Туреччину й Чорне море. Распутін був сибіряком зроду, походив зі села Покровскоє у Тобольській губернії і, скориставшись дружбою з іншим придворним шарлатаном, доктором тибетської медицини Бадмаєвим, зрештою бурятом, урятувався від цієї скрути втечею за Урал. Тут він намірявся зібрати «люд Божий» і з цією новою силою повернутися на Велику Землю, до Санкт-Петербурґа, коли збройний конфлікт достатньо знесилить Імперію і Его Императорское Величество. Принаймні цю останню чутку зимовики повторювали відверто.

Тим часом попід Молочним Перевалом трапилося перше вбивство: мартинівець-розтальник задушив у полемічній пристрасті мартинівця-богомольца на середині повторюваного ним доказу сатанинської природи Бога Творця. Нас одразу ж викликали на місце злочину, щоб ми охолодили емоції натовпу й запобігли розпалюванню богословського насильства. Там, коли я товк крижлізною ломакою по головах і піднятих руках, закликаючи до милосердя в ім’я Святого Мартина, мене угледів із юрби Ян із Праги.

Я бачив, що він мене впізнав. Він дав мені знак; я не відповів. Він протиснувся до першої лінії, під саме дерево, де лежав труп (убивцю вже відтягли до Мартинового кола). — Бенедикте! — кричав він, розмахуючи руками, чим акурат лише уподібнювався до решти. — Бенедикте! Ґерославський! — Врешті він проштовхався так близько, що мало не кричав мені на вухо. — Чого? — огризнувся я. — Ти мусиш мені допомогти! Тебе послухають! — Що? Хто? — Виявилося, що бідолаха Ян таки знайшов дружину й дитину. Лихо в тому, що дружина тим часом розсмакувала Істину й не хотіла з Яном нікуди йти. — Зачарував її той старий свинопас! — лементував чех. — Надя дивиться на нього, як на ікону, гріє його вночі, в ноги цілує, воду йому в долонях до рота носить! — Але що я можу? Дай мені спокій, чоловіче!

Мені вдалося відштовхнути його, вирватися з обіймів. Я гукнув зимовикам, що не треба чекати слова, а чимдуж забрати звідси тіло. Ми відступили за потік, несучи труп на плечах.

Це було сáме вчасно. Сонце ховалося за схилом гори, біля руїни скиту зібралися уже зимні отці. Я хотів сховатися десь подалі від натовпу, але старшина ґвардії заявив, що мене «добре слухають» і що на мені «видно тінь Криги», й поставив мене біля входу в коло, разом із трьома зимовиками з більш ведмедячою поставою. Мені вручили стареньку винтовку й веліли тримати людей за сім кроків. Я спитав, скільки це все триватиме. Старшина знизав плечима. — Сьогодні перший день, — сказав він. Я подумав, що принаймні одна необхідність є зрозумілою: мені слід тікати звідси, допоки живий.

Сонце зайшло, хтось тричі вистрелив у повітря, і на брилу наді мною ступив голий, наче Смерть, дідуган, зимний отець мартинівців-постників. Так почався правдогерць.

Вони говорили, доки не захрипали, падали, втративши рівновагу в проповідницькому гарячкуванні, їх стягали або каменували. А позаяк кожнісінька Істина була тут огидною єрессю для дітей тузіні інших Істин, я був