Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
До Молочного Перевалу я дістався на третій день, пізнього пополудня. На гірських луках уже зібралася чимала юрба. Місце, де був Мартинів скит, було оточене імпровізованим кам’яним колом, а там стояли озброєні козаки-мартинівці. Я кинув оком угору, понад рідкою тайгою, по узгір’ях і кутастих кручах. Чорна руїна санаторію професора Криспіна маячіла в небі понад луками й лісами: гнилий зуб на профілі щербатого хребта. Один погляд, і я вже знав: я запізнився на місяцí, на роки.
Я сидів у сідлі, втомлений і недужий після форсованого галопування, довгі хвилини я тупо витріщався на цей похмурий образ, що висвітлювався на тьмяній синяві. Він поступово темнів, наче здорова шкіра, підтоплювана фіолетовим синцем. Криваве Сонце лило на все вишневе світіння. Сибірський вітер копирсався мені холодними пальцями в бороді, в довгому волоссі. Я нерухомо витріщався. Урешті щось мені розтануло в грудях, за грудиною, — наче кам’яний наріст відпав від серця, — і я відвів погляд, відірвав думку: я спішився, упав на траву, заснув без сну.
У такому стані знайшли мене люди із ґвардії Распутіна. Оті спонтанно сформовані преторіанці Ґріґорія Єфімовіча складалися винятково з зимовиків, котрі склали перед ним присягу; вони збирали до неї тепер усіх зимовиків з-поміж вартових крижаної пастви, остерігаючись раптових небезпек, які завжди породжує велике скупчення людей, ведених релігійною пристрастю, особливо, коли предметом зустрічі є суперечка про найважливіші речі. Тут мав відбутися теологічний герць. А позаяк я виглядав так, як виглядав, ще й прибув на коні охоронця, з його спорядженням, — то потрапив до преторіанців Святого Грішника. Я не мав ні сили, ні бажання заперечувати. (Літо). Распутінці розклали свої намети на схід від скиту, над крижаним потоком. Зимовики обмивалися у його струменях, що прошивали морозом аж до кісток, це був своєрідний омивальний ритуал, як я зрозумів із недвозначних поглядів, коли кинув свої речі на постелі під палаткой. Мені також слід було піти й обмитися у цьому плинному морозі. Вода — від Сонця на небосхилі, яке в цей час дорізали на ніч, — мала барву свинячої юхи. Я зняв одяг. Унизу, на луках, розклалися сотні чоловіків, жінок і дітей. Ніхто не дивився. Распутінець, який купався поруч зі мною, також мав обморожені пальці на ногах і потворні знебарвлені ділянки шкіри, а на монгольській фізіономії — чимало жорстоких рубців; і так само, як я, не міг до кінця випростатися від калічної кривизни. Ми обмінялися привітанням в ім’я Бога Зимного. Він зауважив, що моє око увесь час тікає до чорної руїни угорі. — Там був науковий курорт для багатих европейцев, — сказав він. — Вони приїжджали морозитися задля здоров’я їхніх тіл, здоров’ям душі нехтуючи. Сам лише пустельник святий їм перешкоджав! — Я спитав тоді, який стосунок санаторій мав до Мартинового скиту. А таке, що професор Криспін поскаржився імперській владі, буцімто тут безугавно сходяться підозрілі типи, справляючи погане враження на пацієнтів санаторію, тож влада зрівняла скит із землею. На що в праведному гніві, коли тільки настала Відлига й упала Держава в Сибіру, Распутін Найзимніший наказав спалити маєток на перевалі. Й пішли вірні однієї ночі минулого року, увірвалися до будинку західних багатств, підпалили. Слуги санаторію їх прогнали, проте вогонь розійшовся, наче буря, погоріли невірні, засуджені папісти. Вони ховалися там ще кілька тижнів, марно посилаючи за допомогою до исправников; урешті, вони спробували вислизнути дорогою на Кєжму, але братія їх переловила. Вони заплатили життям за своє нахабне безбожництво. Холодный есть Бог!
Крижана вода заспокоювала моє зболене тіло, я занурився б у неї увесь, якби міг, спочив би на дні під крижаним струменем, із оком, розплющеним на пурпурові хмари й зелень невисоких гір: так би я замерз найохочіше. Кожна наступна необов’язковість мучила мене дедалі більше. За вечерею зі мною спробували заговорити кілька мартинівців — я вів розмову мовчки. Я рухався поволі, завмираючи в позах забуття на довгі миті. Втомлений, збентежений, спустошений, я замерз би тоді найохочіше.
Мене прийняли як брата.
Після багатотижневої подорожі й безугавної нервової шарпанини на шляху, я тепер подовгу спав удень, також лягаючи відразу після настання темряви. З мене вийшла енерґія. Позаяк ніщо не було необхідним, усе було можливим. Я б найохочіше замерз; а так — рахував хмари, лежачи в траві. Видно й у цій манері душі я не особливо вирізнявся з-поміж распутінських зимовиків, бо ніхто не робив мені зауваг чи докорів, — а може, я пускав їх повз вуха, не запам’ятовуючи, — а може, я проганяв неприязних мені першим поглядом. Я ходив з іншими униз, до паломників, коли треба було навести лад. Мужики мали повагу до зимовиків, зазвичай вистачало кількох гнівних слів: якось мені навіть довелося угріти скандалістів тьмідинометричним ціпком. Здавалося, що кожного дня на луки прибувають наступні кілька тисяч мартинівців. Для мене було очевидно, що подібне збіговисько вибухне тут рано чи пізно панікою, істерією чи іншими палкими масовими емоціями, — тим паче, вже напомповане релігійними газами, зазнавши неминучого голоду й злиднів. Частина з них була аскетами, котрі харчувалися лише самою водою і корінцями; частина — якісь мартинівські відламки хлистів чи богумілів: ці здійснювали публічні покутні акти — під акомпонемент бабського виття і дитячого плачу бичували себе до крови, різали «червоні паси», заковувалися у ланцюги. Майже кожну групу очолював свій власний зимовий отець, «святий старець» — їх переважно було просто упізнати, бо вони найсильніше смерділи й плекали бруд. Рухи в них були нервові, погляд лихоманний, на запитання вони відповідали біблійними головоломками й наступними запитаннями, позбавленими виразного зв’язку з попередніми. Проте ледь не кожен із них квапився висловити якесь особливе побажання: чи щоб на південь від його постелі не лежала жодна жінка, чи щоб йому псалми під час сну читати (бо одразу прокидається, адже йому Сатана в сон лізе), а то ще представити йому чимдуж найбільшого грішника в зібранні (зголосився сімдесятилітній бухгалтер із Нижнєудінська). Більшість домагалася криги. Але ніхто тут, звичайно ж, не мав під рукою жодного шматка замороженої маси.
Усе це породжувало в мені жахливе відчуття огиди. Щоб не мусити спілкуватися з людом, я зголосився до групи, відповідальної за
