Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

дому панни Юлії, де накричав на неї у присутності її фатера й уголос сказав про її зміїну зіпсованість, отож, повернувшись, уже за кілька хвилин я заходився щиро каятися і мучитися докорами сумління, шарпатися у путах Сорому. Була там якась пляшка палянки, необачно залишена Зиґою… Я почав цей лист від палкого прохання про вибачення. «Чи захочете ви мене, панно, ще бодай раз побачити?» Але на щось більше сил мені не вистачало; голова впала на стільницю, втома й алкоголь переважили. Вранці я дописав ще одне чи два речення, а відтак вийшов у місто. Й почув, що панна Юлія кинулася з вікна на другому поверсі, щоправда, висота була незначна, проте вона фатально поламала собі хребці, й тепер лежить у «Дитятку Ісусі» без чуттів і свідомости, мабуть на все життя паралізована, ані мертва, ані немертва. Про це в листі абзац другий і третій. «Панно, ви не можете залишити мене так перед людьми й Богом!» Я сміявся уже на все горло. Сердечні прикрощі бідного студента, копняк збоку! Як я міг узагалі писати це всерйоз? «Молюся за ваше оздоровлення, усе обернеться на краще, ви навіть про все забудете». Все йшло у бік дедалі жалюгіднішої брехні й ілюзій, бо вона до тями не приходила, а я зізнавався їй у серйозних почуттях на папері, сповідався міжлюдською мовою у своїх найглибших таємницях, снував плани і мрії уже цілком фантастичні, відірвані від світу й правди… Позаяк знав, що ніколи цього листа не відправлю. Що ніхто його не прочитає. Я писав до панни Юлії — якої не існувало, не існувало, не існувало.

Я кинув нотатник й усі папери у вогонь. Полум’я вистрелило з нодії у небосхил Азії веселими іскрами.

Я розтягнувся на твердій землі, укладаючи до сну свої криві кістки: кров янголів широко розлилася над Сибіром. Знання закінчується там, де починається дія. Такий уже під Сонцем і Місяцем переважає лад, якого не висловить мова першого ґатунку. Діяння, тобто зміна, є натурою Брехні; нерухомість, тобто незмінність, є натурою Правди. Той, хто справді пізнав би повну істину про себе, потрапив би завдяки цьому до царства ідей, вічних універсалій, поміж силоґізмів, кон’юнкцій і голих цифр.

Батько наприкінці був до цього близький — наприкінці, коли втік від життя. Доти, однак, він обертався у світі матерії, доти діяв, — чи й справді він узагалі журився математикою свого характеру? Чи думав про це бодай якусь мить? Жоден різновид сорому був йому недоступний.

Його пізнали завдяки його ділам. Його пізнали завдяки його тілу.

Хто прагне пізнати самого себе — той прагне смерти.

Хто прагне пізнати світ — той прагне життя.

Я заснув і міцно спав, аж мене розбудили щебіт птахів і дотик весняного сонця. Я встав, зібрав те, що могло ще придатися, і вирушив у світ.

Про необов’язкове

Я крокував на північ, північний схід, у бік Приморського й Байкальського хребтів, до Лєни. Сонце і яскраві зірки провадили мене крізь розбурхану географію, повз краєвиди великої сибірської відлиги.

Я бачив цілі долини й річкові ущелини, засипані звалищами грязюки, дерев, каміння, я бачив гори з відірваними схилами, схили, що гектарами зсунулися у складки, немов складки на килимі, я бачив оголені нутрощі цих геологічних організмів, із жилами водотоків, кістками скель, жирами пісків, м’язами глини, — видерті вперше за мільйони років на сонячне світло.

Я бачив, як після весняних дощів ідуть рівниною раптові повені, як скромні річки, убогі гірські струмки за півдня підносяться на добрих три аршины, широко рвучись новими руслами, або й без жодного русла, плинучи фронтом грязюки травою, пагорбами, гаями.

Я бачив, як після такої зливи сходить з теренів давніх пожеж Чорна Вода, накопичений під розталим льодом гар великих сибірських пожеж, що перетворювали на вуглисту пустелю простори тайги, з яких зо п’ять європейських князівств можна було б викроїти. Чорна Вода має щільність токайського вина й барву рідкої тьмідини, вона поглинає усе світло, а віддає безбарвний морок.

Я бачив ліси стовбурів висотою на два аршины, стятих рівно понад головою людини, наче якийсь велетень пройшовся серпом по тайзі, скошуючи з розмаху вёрсты гущавини на висоті другого поверху.

Я бачив Намети Землі: пагорби шириною кільканадцять аршинов, висотою — три, усередину яких можна увійти крізь щілини, наче порізи в зеленому боці; а всередині — холодна пітьма й сірі шари нерозталої криги над головою. Я спав у цих Наметах. Їх було багато, зокрема тут, довкола Байкалу: вони росли довгими роками, помалу випираючи вгору, помповані знизу льодом, тобто водою, яка під тиском била в кригу, а також повітрям, що містилося у супутніх пухирях. Потім лід і повітря відходили, й залишався порожній Намет Землі.

Я бачив кратери посеред тайги, наче хтось кидав туди бомби з дирижабля: великі ями із розкиданими навколо поламаними деревами, розбризканою землею.

Я бачив цілі простори аласів: западин глибиною на кілька аршинов, які іноді значили рівнину нереґулярними укладами на багато вёрст, а подекуди були згруповані лише дюжинами: діл, діл, діл, діл, немов сліди після проходження Мамута Мамутів, відбитки його ніг.

Я бачив виплюнуті з криги, з землі, й принесені водою трупи тварин, білі й жовті кістки, кінські сідла, дошки й цілі шматки дерев’яних будинків, приладдя людського ремесла, шкури й ганчірки, а також людські трупи, голі й одягнуті — розкидані по нічному раптовому розливі посеред рівнини, як забавки, що випали із дірявої кишені Господа Бога. Так я роздобув порти на півтора ногавиці й подертого капелюха: зі свіжого, хоч й давнього трупа, ледь підгнилого. У кишені штанів цього трупа був поламаний компас і печать чиновника Харбінської Митниці, датована 1812 роком.

Я бачив весняні блискавки, які краяли темно-синє небо кривими кігтями від обрію до обрію, і так чверть за чвертю, година за годиною: я ішов під покровом громовиць.

На восьмий день, не споживаючи упродовж чотирьох днів нічого, крім бур’янів і грибів сумнівної їстівности, п’ючи каламутну дощову воду, від якої шлунок мені охоплювали болісні корчі, — я почав втрачати свідомість. Я непритомнів на марші, безвольно падаючи, за що врешті заплатив добрячою ґулею і розтятою шкірою на чолі.

Мені паморочилося у голові, я ішов повільніше, важко спираючись на тьмідинометр; я мусив подовгу відпочивати. Я знову, й знову, й знову падав; я вивихнув собі зап’ястя.

Безкрайній Сибір розтягався переді мною зеленими рівнинами, мочарами, що зблискували мільйоном небобарвних калюж, живою тайгою, ялиновою і модриновою, із білими