Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

Підійшлося поволі до мандал червіні, наляпаних тут на витоптаному снігу. Криваві малюнки оточували невеликі постаті тунґусів, щільно обкутаних у шкури й хутра; обидва лежали в тих самих симетричних фіґурах, один головою до входу в бурульник, інший — навпаки. Вони ще парували. З доброго кузена юшила сукровиця, у нього смикалися кінцівки. Коли його різали, він навіть не кувікнув.

Етматов узяв їх із собою лише для того, щоб вони в належний момент стекли кров’ю біля воріт Криги.

Він з’явився в Ур’яша для участи в сибіріаді з цим єдиним задумом: що Сином Мороза відчинить собі двері до абаасів.

Зрештою, це було сказано на самому початку: вони вклоняються тому, що самі в істині ясній вважають найбільшим злом; вони мріють про вічне рабство в череві Дракона.

Від самого початку було показано: ці обернені один супроти одного тунґуси — це дияволи, а цей друг-головоріз — убивця, а це… це смерть.

Зналося ж бо. Ніхто не брехав, не ошукував, не було навіть такої можливости. Істина стала чистою, очевидною. Бачилося добре.

Проте досі не вдалося зламати цього бар’єру між знанням і вчинком, мову першого ґатунку не вдалося перекласти міжлюдською мовою; є речі, які можна знати, але які незмога оповісти й осудити. Й тепер стирчиться над карміновою мерзлотою, яка зяє ґрафітовою парою і блідими світінями, розпачливо здивований — сопляк, йолоп, дітвак.

Кршкип, трштипп, крокують пєґнарові ґолеми, хитаються у снігу позліплювані тіла, розмахуючи непропорційними кінцівками. Старий якут знову підносить до ока вкриту памороззю берданку.

Трук. Не вистрелила.

Зимно перехрестившись, убіглося до бурульника.

Вузький прохід між стінами сонячного блиску щомиті повертав кривулястими зиґзаґами, довільно укладеними у тріщинах лабіринту криги. Уже після трьох поворотів втратилося орієнтацію у сторонах світу й усвідомлення, де міститься вхідна стіна.

У мороз-веселках маячіли примарні форми, тіні в імлистому камені. Десь тут кінь вороний тягнув спалені сани в геологічному гоні. Біг закривавлений тунґуський шаман. Крокували авахи. Десь тут концентрована Істина пливла Шляхами Мамутів.

Щосили стримувалося дихання, аж врешті не зауважилося, як це тамування припинилося, і в легені увійшов перший і другий подих Криги. Зупинилося у вилоподібному потрійному розгалуженні льодовика, і тільки тоді зауважилося, що Мороз ходить уже туди й сюди в грудях, немов арктичний водоспад. Притислося зимну долоню до зимної куртки. Рух руки залишив у повітрі післяóбраз небуття — не було імли, але якось у цьому спектральному сонцесвітінні, мільйонногранному роздіамантуванні минуле тривало видимим трохи довше, а майбутнє пересувалося у світлобарвних калейдоскопах. Мороз паморочив голову, наче п’янке вино, й ураз подумалося про бал у небі Сибіру в кришталевому палаці генерал-губернатора Шульца-Зимового; за скляними стовпами пробігла сліпуча красавица, Дочка Зими. Вклонилося і…

— Пане Ґееее!..

Десь тут голова Щекєльніковa, наморожена на пєґнарового зліпленця, виє за своєю останньою жертвою, охоплена кровожерливою тугою. Крокують авахи.

Тікалося лабіринтом наосліп, інстинктивно, панічно.

І в цьому пориві мало не наштовхнулося на них: вони простували довгою шерегою, попереду отой плечистий із головою П’єлки. Він завдав удар списом, що побачилося на кризі за мить до того — і відскочилося.

Мить, уламок секунди, чорний подих на язику, кришталева думка в черепі. Що робити?

Ґросмайстер у руці. Стріляти в ґолемів? Це нічого не дасть, бо мороз — їхнє життя. Вистрелити в кригу, заблокувати прохід? Знайдуть дорогу, обійдуть.

Залишилися тільки дві кулі.

Молот Тесли вдаряє три рази на хвилину — це лише кілька секунд у верхній частині хвилі.

А що, є який інший вихід?

Відступилося під сталаґміт і, спрямувавши Ґросмайстера вертикально вниз, вистрелилося між стіп.

Мороз…

… до решти заснував намороззю віконце на студене подвір’я: арабески й мереживні вишивки, геометричні графи й плями, мов розблиски сонця, сфотографовані в паморозі. Я підкрутив ґніт гасової лампи, в покої посвітлішало. У комині дув вихор. Я відклав незакінчений лист до панни Юлії, розгорнув трактат «Про істину» Альфреда Тайтельбаума. Хтось постукав у двері. Інстинктивно я схопився за пулярес, — чи Зиґа заплатив пані Бернат комірне за цей місяць? Я зморщився у марному зусиллі. Який, власне, маємо місяць? Погляд у вікно: вікно наморожене, а за вікном, звісно, зима.

Постукали знову.

— Прошу!

Вона ввійшла й одразу замкнула за собою двері. Із пальта з широким соболиним коміром сипалися каскади дрібного снігу. Я підвівся; вона витягнула з муфточки міцну, хлоп’ячу ручку; я поцілував холодний п’ясток. На кожному пальці видніла вузька каблучка з блискучого крижліза, прикрашеного тунґетитовою інкрустацією.

— Вони були вже? — спитала вона, обвівши приміщення хутким поглядом. Лицо дівчини було рум’яне від морозу, золоте пшеничне волосся вибивалося з-під округлого капелюшка.

— Хто?

— Чиновники Зими, Панове в Казанках.

— Ні…

— Ідемо!

Вона не залишила змоги для заперечення. Дівчина повернулася до дверей; спершу обережно визирнула, а потім, уже не чекаючи ні хвилі, кинулася у коридор і побігла до сходів, різко постукуючи підборами. Я завагався над першою сходинкою. Тоді вона знову повернулася, мало не перекинувши мене; ми закрутилися у гуляйснопі соболя, снігу, морозу й терпких духів панночки. Вона щось просичала посинілими губами. Я глянув униз понад кривим поруччям. Велетенські тіні тарганів плили стінами сходового майданчика. Нахилившись глибше, я вловив образ широкого силуету в чорній шубе, в округлому казанку. Їх було двоє, провадила пані Бернат. Луп-длуп, ставили вони ноги із силою копера, майже вся кам’яниця трусилася під ногами чиновников.

Ми побігли до чорних сходів. Панна звідкись знала ці напівтемні надра, цілу смердючу анатомію прибуткового будинку, покрученого архітектурним артритом. Вона вела упевнено, перестрибуючи через дві сходинки, шаруючи пальтом укриті памороззю цеглини. Так ми зійшли на поверх, другий, третій, четвертий, і тільки тоді я зрозумів, що ми вже не в Варшаві, збудованій людськими руками. У підземному пасажі понад стоками, замерзлими в чорні вузли, блищали сталактити огиди й конденсовані натоки фосфоресцентного бруду. Із поскручуваних у неможливі вузли труб бухкала чорно-біла пара. На цеглинах розміром з королівські скрині світилися видряпані зеленим грибком знаки долюдського алфавіту. Під ногами, в крижаній гноївці й у збитій у гній-порцеляні піні нечистот, видніли сліди стіп, і лап, й органів, чужих земним ссавцям. На висоті чотирьох метрів з-поміж цеглин стирчала, напіввипірнувши із кладки, голова немовляти.

Дівча перестрибнуло кам’яний потік і вказало на низьку пітьму, між розкришеними фундаментами, немов пілястрами старовинної гробниці. Я обережно наблизився. Дихнуло гнилизною й смородом іржі. Вона енерґійно мене підштовхнула. Я увійшов, зігнувшись уполовину. Пітьма обтікала нас потоками холодної олії. Ми йшли униз, потім угору, потім знову вниз, а потім і ці