Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

— Сядь, Орисенько, — ласкаво сказав їй Клесінський і вказав на крісло навпроти нього. — Як ти?

Він оглянув дівчину — Орися змарніла та схудла, під очима залягли темні тіні, а погляд, як і раніше, був порожній.

— Трохи краще, — відповіла дівчина.

— Я розумію, що ти ще горюєш, — почав пан Матвій і скрушно зітхнув, — але я змушений почати з тобою цю розмову, а вона буде серйозна.

— Я слухаю тебе, пане, — байдуже відповіла Орися.

— Ви з покійним Тимофієм мали необережність згрішити, не перебуваючи у шлюбі. Тепер ти чекаєш дитину, і скоро твій стан буде помітний. Це ганьба, і цю ганьбу треба приховати. Тому ти мусиш вийти за мене заміж, — рівно промовив Клесінський.

Уперше за весь час із моменту отримання звістки про смерть Тимофія в очах Орисі промайнуло пожвавлення. Щоки її запалали, і вона гнівно схопилася, збираючись протестувати, але Матвій зупинив її жестом.

— Сядь і послухай! — жорстко промовив він. — Тепер уже справа не в моєму коханні до тебе, а в тому, що ваша з Тимофієм дитина — байстрюк. Йому треба дати ім’я та...

— Це моя дитина! — різко перебила його Орися. — Я розумію, що для тебе — це ганьба, але вона не заплямує твоє ім’я, пане. Батьком моєї дитини буде низовий козак на прізвисько Красунчик, і ніхто ніколи не дізнається, що її батько — шляхтич Клесінський. Я піду звідси й сама її виховаю!

— Та ти хоч розумієш, що верзеш? — гнівно обірвав її Клесінський. — Куди ти підеш? Де ти, самотня та беззахисна, знайдеш собі притулок? На що ти збираєшся жити? Ти хоч розумієш, що тебе і твою дитину всі зневажатимуть? Ти, мабуть, не усвідомлюєш, що носиш у собі одного з Клесінських, і він не може бути бастардом, не може жити у злиднях та презирстві! Я не допущу цього! І, крім того, це — мій племінник, і йому треба ім’я, треба батька! Необхідно всіма силами приховати твою ганьбу від оточуючих. А це можливо лише з укладенням шлюбу зі мною.

— Я хочу поїхати додому, до батька, — сказала Орися. — Він зрозуміє мене і пробачить. Адже він дав згоду на наш шлюб із Тимофієм.

— Так, твій батько, може, і прийме тебе. Але не забувай, що ти втекла з Тимофієм, і це не так легко приховати. Були б ви хоч одружені — це суттєво змінювало би справу! Ти була б його вдовою. А так ти покійному Тимофієві ні дружина, ні вдова, ні наречена! А якщо твій батько вижене тебе? Що тоді? Ти готова жити в людській зневазі? Кого цікавить те, що ви кохали одне одного? Треба було спочатку подумати про все це, а вже потім лягати в ліжко вдвох! Орисю, нині ти маєш думати не про себе, а про того, кого носиш під серцем. Тому не пізніше ніж через седмицю ми з тобою повінчаємося, і за законом я вважатимуся батьком вашої дитини. Це мій обов’язок перед моїм ще ненародженим небожем. Або небогою.

Орися розуміла, що Клесінський беззаперечно має рацію. Так, батько прийме її у свій дім, не вижене, але як вона житиме? Дійсно, найостанніша служниця з корчми буде над нею сміятися й тицяти пальцем. Сама вона ще стійко зносила б людське презирство, але як серед усього цього жити її дитині? А якщо батько розгнівається та вижене її? Адже й таке цілком можливо. Куди їй тоді йти і що робити? Як їй прогодувати свого малюка? З деяких пір Орися усвідомила, що вона має відповідати перед Богом за своє ще ненароджене дитя. Але вийти заміж за Клесінського було вище від її сил.

Сині очі колишнього полковника очікувально дивилися на дівчину. Так спостерігає павук за метеликом в очікуванні, коли той заплутається у його павутинні. Однак зрозуміти з обличчя молодої жінки, що коїлося в її душі, він не міг, хоча здогадувався, що вона вагається. Тому Матвій вирішив обережненько погасити вогонь її вагань.

— Орисенько, — лагідно почав говорити чоловік, — я поважаю твоє горе, і, бачить Бог, моє горе від утрати брата таке само тяжке, як і твоє. Обіцяю, я не вимагатиму від тебе кохання! Наш шлюб буде швидше фіктивний, аніж справжній. Зате він позбавить вас із дитиною лиха. Пам’ятай, що я дав Тимофієві обіцянку захищати тебе. Що я скажу йому на тому світі? Що не дотримав свого слова, яке дав йому на смертному одрі?

Орися подивилася йому просто в очі, але Клесінський спокійно витримав її погляд. «Його правда! Я мушу піти на це заради дитини!» — подумала дівчина і, зітхнувши, відповіла:

— Що ж, мабуть, на це воля Божа. Хай буде по-твоєму, пане Матвію, — і, більше не дивлячись на Клесінського, занадто поспішно вийшла геть, через що й не побачила радості старого негідника.

Матвій не збрехав Орисі — він чудово розумів, які проблеми тепер вона й дитина можуть мати, та щиро хотів захистити їх двох від цього. Крім того, за всієї своєї ненависті до покійного брата, він не збирався залишати напризволяще його дитину, тому що Клесінський усвідомлював, що це його кровний родич, і він, як старший у роду, зобов’язаний захистити його. Одначе найголовнішою причиною було те, що тепер Орися добровільно та охоче піде з ним під вінець. Та ще й буде вдячна йому за турботу про неї та дитину! А це не могло не радувати пана Матвія — він із нетерпінням чекав тієї миті, коли назве дівчину своєю дружиною, адже, попри обіцянку, зовсім не збирався відмовлятися від своїх подружніх обов’язків щодо молодої дружини. Він і так занадто довго мріяв про неї, щоби затягувати! І неважливо, що дівчина належала іншому та чекала дитину — він був не таким вимогливим у цьому питанні. Матвієві була важлива сама Орися. А тепер, коли він прикриє її ганьбу, вона буде ласкавою з ним. Та й узагалі, як чоловік він зможе проводити весь свій час поруч із нею: говорити, гуляти та навіть просто сидіти в