Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

і шкода було Тимофія, який завжди добре до нього, хлопа, ставився. Коли перший жах від скоєного влігся, Янко часто шкодував, що не розповів усе Воловодченку. Може, тоді його молодого пана можна було б урятувати? Але потім Кліщ згадував страшне попередження: «Якщо ти комусь хоч словом про це прохопишся, то живцем шкуру здеру!» — і це затискало його, немов у лещата. Адже Янко не сумнівався, що пан виконає свою погрозу перш, ніж Воловодченко зможе його захистити. Та й сам Марко міг прибити його за пособництво. Тому Кліщ карався муками совісті та жалістю до свого молодого пана, але мовчав. Старий негідник не сумнівався, що Тимофія по-звірячому замучили. І на ці муки його прирік рідний брат заради того, щоби заволодіти його нареченою! Усвідомлюючи це, Кліщ почав відчувати не лише страх перед Клесінським, а й нездоланні огиду та ненависть до нього. Але робити нічого: Янко був уже старим, уся сім’я його давно померла, подітися йому нікуди. Тому й вирішив мовчати. Однаково вже нічого не виправити!

Клесінський в’їхав на обійстя свого маєтку. «Пощастило мені!» — подумав Матвій, оглядаючи свій будинок. Дійсно, Волховицям дуже пощастило — жоден хлоп не наважився бунтувати, як це відбувалося в усій Україні. Чимало маєтків шляхти було спалено та розграбовано їхніми підневільними селянами. А в маєтку пана Матвія селяни сиділи тихо, не заміряючись іти проти свого пана. Звичайно, частина його селян все-таки втекла, щоби долучитися до смути, але Клесінський уже давно вирішив, що не гнобитиме й не залякуватиме тих, що залишилися, або тих селян, що повернуться. Він і до повстання нікого не утискав, а тепер узагалі дивився на все це крізь пальці, оскільки чудово розумів, що без селян його землю нікому буде оброблювати і треба зберегти хоча б тих, що залишилися. А там видно буде!

Матвій увійшов у будинок та із задоволенням побачив усі речі на своїх місцях. «Як же сказати про це? — думав він. — Як вона сприйме цю звістку? Неодмінно будуть сльози та істерики. Ну що ж! Поплаче, поплаче, але врешті-решт час лікує. А я постараюся її втішити!»

Він не застав ані Орисі, ані синів у головній залі. Тоді Матвій пішов прямісінько до опочивальні дівчини. Постукавши, він увійшов, не чекаючи дозволу. Орися сиділа біля відчиненого вікна й щось вишивала. Побачивши пана Клесінського, дівчина піднялася та вклонилася йому.

— Ми не чекали тебе, пане, але я рада твоєму приїзду, — ввічливо сказала Орися, та Матвій не почув у її голосі теплоти. Він зрозумів, що без нього їй жилося набагато краще і спокійніше, і це зачепило його гординю.

— А де Тимофій? — запитала дівчина. — Адже він із тобою приїхав?

— Я приїхав із поганою звісткою, Орисю, — зробивши скорботне обличчя, відповів Клесінський.

Він трохи помовчав, а потім простягнув дівчині карабелю. Орися впізнала чорні, прикрашені бірюзою піхви і зблідла. Скільки разів вона бачила цю шаблю на боці в Тимофія! Вона знала, що коханий дуже дорожив шаблею, яку йому подарував батько. Він ніколи й нізащо не розлучився б із нею!

— Тимофій... він... що?.. — промовила Орися, з хвилювання не в силах вимовити запитання.

Матвій, перехопивши стривожений погляд дівчини, холодно і скупо промовив:

— Тимофія більше немає. Він загинув під Пилявцями.

Усе змішалося в душі Орисі з цими словами. Приголомшена почутим, усе ще не вірячи словам Клесінського, нещасна дівчина взяла в руки шаблю. Матвій із тривогою за нею спостерігав, а Орися вертіла зброю в руках, тупо розглядаючи візерунок. Потім вона наполовину вийняла клинок із піхов, і він заблищав у сонячних променях. Дівчина підняла на Клесінського очі — величезні, здивовані.

— Але як? — промовила вона.

— Він помер від ран у мене на руках... — почав брехати Матвій і тут же підхопив зомлілу Орисю.

Пан Клесінський злякався — він очікував сліз та істерики, але аж ніяк того, що Орися знепритомніє. Він уклав дівчину на ліжко, гукнув челядників. Убігла Кшися, а за нею Одарка. Коли жінки дізналися страшну звістку, то Одарка враз застигла. Старенька не чула слів, які їй говорили і, наче закам’яніла, стояла, дивлячись просто перед собою. «Хлопчику мій!» — прошепотіла нещасна нянька. Не звертаючи ні на кого уваги, старенька вийшла з опочивальні. Дійшовши до кінця коридору, Одарка впала. Челядники підняли її, спробували привести до тями, але це було вже марно — нещасна не знесла звістки про смерть свого улюбленого вихованця й померла.

Але Орися не бачила й не чула всього цього, вона досі була безпам’ятна. Згодом, коли дівчина опритомніла, вона оглянула все навколо себе, немов не розуміючи, що відбувається. Погляд її зупинився на карабелі, яка так і лежала на підлозі, відбиваючи світлою сталлю сонячне світло. «Тимофія більше немає», — промайнуло в її свідомості. З очей Орисі повільно потекли сльози.

Уже до вечора Орися злягла в нервовій гарячці. Пан Матвій із розпачу не знав, що робити. У розореному краю лікаря знайти було неможливо, і тоді він згадав про знахарку Оксану.

— Прошу тебе, зроби що-небудь! Урятуй її! Я дам тобі стільки золота, скільки забажаєш, тільки вилікуй її! — говорив їй Матвій, коли Оксана прийшла. Пихатий шляхтич вже не наказував — він благав.

Клесінського дійсно охопив невимовний страх. Ні, не від того, що він накоїв, а від того, що Орися може померти або збожеволіти. Це було єдине, що його хвилювало, — життя та здоров’я коханої дівчини. Матвій не звертав уваги на горе Михайлика та Семена, не цікавився тим, що трапилося після битви під Пилявцями з його старшим сином. Йому було начхати на них усіх. Аби тільки Орися вижила та одужала!

Оксана залишилася біля Орисі на кілька днів, але нещасна дівчина на неї не реагувала, хоча раніше завжди була рада жінці. Вона відмовлялася від їжі, не хотіла пити лікувальні відвари, і знахарці доводилося докладати чималих зусиль, щоб умовити її або змусити. Сидячи біля своєї пацієнтки, Оксана мовчала, і обличчя її було похмуре — жінці не давала спокою одна обставина. Поруч час від часу шморгала носом Кшися,