Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка
— Орисю, заспокойся й вислухай мене! Та заспокойся ж ти! Ти своїй дитині шкодиш! — майже прокричав він їй у вухо.
Його слова дійшли до неї, приголомшили, адже молода жінка не очікувала, що йому все відомо. Вона почала затихати в його руках, тихенько схлипуючи. Матвій усе ще тримав дівчину, а потім почав говорити:
— Мені щойно повідомили про те, що ти чекаєш дитину від Тимофія. Але відмовляєшся їсти й пити ліки. Ти хіба не розумієш, що можеш утратити те єдине, що залишилося тобі від нього? Адже це його син або дочка! Ти усвідомлюєш, що вбиваєш дитину свого коханого?
— Я не житиму у світі, де немає Тимофія! Мені не треба життя без нього! Я не хочу жити! — заридала Орися і знову почала битися в істериці.
— Не хочеш — не живи! Але ти не маєш права відбирати життя у своєї дитини! Це ж ваша з Тимофієм дитина! Що ти скажеш йому на тому світі? Що вбила його дитя? — Матвій узяв її долоню й поклав на її живіт. — У тобі частинка Тимофія, його кров і плоть. І ти потрібна цій дитині! Ти єдина, кого вона має! Прирікаючи себе та її на смерть, ти зраджуєш Тимофія, зраджуєш його кохання, його пам’ять!
Орися досі схлипувала, але Клесінський відчув, як вона обм’якла в його руках, перестала вириватися і тремтіти. Чоловік зрозумів, що йому вдалося переконати цю нещасну. Тоді він відпустив її.
— Я зараз накажу, щоби тобі принесли їжі, і ти з’їси все до крихти, — спокійно наказав Матвій, дивлячись на неї. Орися покірно кивнула й без сил опустилася на подушки.
Після цієї розмови Орися почала їсти. Спершу без особливого бажання та апетиту, але молодий організм і майбутнє материнство брали своє, і Орися потроху стала одужувати після нервового зриву. Зникли нестримні істерики, вона почала спокійніше спати, охочіше пила відвари лікувальних трав. Оксана весь час перебувала з нею, побоюючись викидня, але, на щастя, її страхи виявилися марними. Однак, незважаючи на покращення, усі навколо побоювалися за розум нещасної Орисі, адже вона ні на що не реагувала, нічим не цікавилася, окрім свого майбутнього малюка. Після розмови з паном Матвієм Орися гостро усвідомила, що дитина під її серцем — це єдине, що залишилося від Тимофія. І це розуміння давало їй сили жити. Але часом молода жінка замислювалася про те, що їй робити далі? Вона зосталася одна і з дитиною на руках. Орися розуміла, що не зможе більше залишатися у Волховицях, тому що тепер вона тут ніхто. Але куди їй іти, на що і як жити — не уявляла. Повертатися додому, у Київ, Орисі було страшно — вона не знала, як подивиться на цю ситуацію батько, й побоювалася його гніву. Але з кожним днем бідолаха дедалі частіше замислювалася над тим, що настав час їхати звідси, лише треба набратися сил, бо вона й досі слабка.
Коли Орисі стало краще, Михайлик щодня провідував і подовгу сидів біля дівчини. Часто підліток відвертався, намагаючись приховати сльози. Для нього смерть любого дядька стала тяжким ударом. Таким самим, як і смерть матері. І тепер Орися була для Михайлика вдвічі дорожчою — адже дядько так кохав цю дівчину! Часто обоє сиділи в мовчанні: Орися відчужено дивилася у стелю, а Михайлик — у стіну. Їм складно було про щось говорити й набагато легше мовчати — так вони ліпше відчували своє духовне споріднення і зв’язок своїх душ.
Семен теж декілька разів відвідав Орисю. Він дуже тужив за Тимофієм, але намагався нічим не видати свого горя. Утім, уперше побачивши молоду жінку хворою, Семен злякався — йому здалося, що вона збожеволіла, таким порожнім і бездумним був її погляд. Трохи пом’явшись біля ліжка, хлопець узяв Орисю за руку.
— Панно, прости мені, що лізу до тебе з цією порадою, але ти мусиш одужати. Я розумію, що твоє горе нічим не втамувати, але прошу — не губи себе тугою. Дядя хотів бачити тебе щасливою і здоровою, тому опануй себе. Заради нього! — схвильовано промовив Семен, ніжно стискаючи худеньку ручку дівчини.
Але Орися лише байдуже кивнула йому. Семен у сум’ятті вийшов із її кімнати й потім довго не наважувався відвідати знову.
А пан Матвій не докучав Орисі своєю присутністю та словами розради. Він навіть не входив до неї в опочивальню після тієї розмови та розпитував про її здоров’я в Оксани, Кшисі або Михайлика. Після того як він дізнався про вагітність коханої жінки, Клесінському стало бридко входити в ту кімнату — адже там, на тому ліжку, Орися й Тимофій кохалися. Там була зачата ця дитина. І пересилити себе він не міг! Однак сам факт вагітності Орисі приносив Матвієві вдоволення — це був привід примусити її до шлюбу без особливих турбот і тиску, щоби приховати цю ганьбу. Адже скоро її стан стане помітний, а вона незаміжня. Ось на цьому він і зіграє!
Минуло ледь більше від місяця після того, як Орися дізналася жахливу звістку. Вона потроху оговталася, почала підніматися з ліжка й навіть виходила погуляти на подвір’я, але блукала, мов неприкаяна. Кожен куточок у будинку нагадував Орисі про Тимофія. Навколишні бачили душевні муки нещасної дівчини, але ніхто не міг їй зарадити, адже всі розуміли, що біль від утрати може зцілити лише час. Матвій теж усе це бачив і розумів, утім, зважився поговорити з дівчиною про шлюб і наказав покликати Орисю до себе. Молода жінка здивувалася й повільно побрела до опочивальні Клесінського.
Пан Матвій сидів, гріючись біля кахельної печі, витончено відкинувшись у кріслі, коли Орися вперше за весь час життя в маєтку переступила поріг його опочивальні. Брови його були трохи насуплені, а гарне обличчя виражало зосередженість та задуму.
