Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

— Ти знаєш, що панна вагітна? — прямо запитала Оксана.

Кшися затиснула рот рукою, щоби не скрикнути, і з її очей полилися гіркі сльози. «О Господи! Бідолашна дівчина!» — прошепотіла жінка.

— Ти що, ніколи не помічала, як її нудило? — здивувалася Оксана.

— Так, пару раз щось таке було, — схлипуючи, відповіла Кшися, — але я вважала, що вона з’їла щось не те. Я так раділа, коли покійний пан привіз її, що вони одружаться й матимуть дитину! А тепер... тепер... Господи Боже! А пан Тимофій помер, так і не знаючи, що стане батьком! — і згорьована служниця гірко заплакала.

— Справа в тому, що вона нічого не їсть, а їй треба сили — вона постійно нервує й може втратити дитину, — сказала Оксана й нахмурилася, не звертаючи уваги на голосіння челядниці.

— Як сприйме це пан полковник, — причитувала далі Кшися, ніби не чула слів знахарки, — коли він так настирливо домагався моєї панни? Що тепер буде і з нею і з дитиною, коли вона не вінчана з покійним паном Тимофієм? Що тепер робити? Ой, йому найкраще нічого не говорити! Інакше гнів його буде нещадний!

— Мабуть, саме йому і треба сказати. Якщо вона не опанує себе, то може втратити дитину. А пан Клесінський може вплинути на неї. Нас із тобою вона не слухає, а він, гадаю, зможе допомогти.

— А якщо він так розгнівається, що накаже вигнати її? — жахнулася Кшися. — Ти ж сама знаєш, який він жорстокий!

— Навряд чи! Він занадто сильно її кохає, тому лише він зможе знайти ті слова, які змусять панночку жити. Та і приховувати її стан немає сенсу — рано чи пізно всі про це дізнаються. Посидь біля неї, — сказала Оксана, прямуючи до виходу.

— Ой, ні! Постривай! Не кажи йому нічого! — вигукнула Кшися, хапаючи знахарку за руки. — Дасть Бог, він не дізнається про це, і ми приховаємо...

— Ти хоч розумієш, що верзеш? — з роздратуванням обірвала її Оксана. — Мабуть, дурнішої баби, ніж ти, немає в цілому світі! Куди живіт панночки сховаєш? — і вийшла з кімнати.

Пан Матвій сидів у головній залі біля каміна в поганому настрої — уранці йому доповіли, що Орися знову відмовлялася від їжі, що його коханій стає дедалі гірше. «Душу дияволові віддав би, лишень би вона одужала!» — думав Матвій, не зводячи погляду з вогню в каміні.

— Пане Клесінський!

Матвій озирнувся на знахарку — та стояла схвильована, очі її бігали.

— Тільки не смій сказати, що Орися... що вона... — Клесінський похолов і ніяк не міг вимовити ці страшні для нього слова.

— Ні, ні, пане! Але вона... — Оксана зам’ялася, потім підійшла ближче й неголосно промовила. — Вона чекає дитину. Та панна відмовляється від їжі, постійно нервує і може втратити її. Треба щось робити. Тільки ти, пане, можеш вплинути на неї. Ти ж кохаєш панночку і знайдеш спосіб змусити її думати не про горе, а про дитину.

Матвій безпристрасно вислухав знахарку і знову перевів погляд на палаючий вогонь. Його навіть не обурило те, що знахарка знає про його почуття до дівчини. «Цього і слід було очікувати! І що тепер робити з цією її ганьбою? Було б найкраще, якби вона скинула цього виродка! Господи! Та про що я думаю? Це ж дитина Тимофія! Це мій кровний небіж. Хай там що, а брата більше немає в живих, і він не стоїть між мною та нею. А це дитя ні в чому не винне й нічим мені не завадить», — думав Клесінський.

Він підвівся і, не глянувши на знахарку, пішов до опочивальні Орисі. Там Матвій присів на край ліжка, дивлячись на сплячу дівчину. Перелякана Кшися й незворушна Оксана очікувально дивилися на нього.

— Хто ще про це знає? — запитав він.

— Тільки я та Кшися, — відповіла за двох Оксана.

— Отже, крім вас двох, жодна жива душа не має про це довідатись, — промовив він, зиркнувши на жінок. — Цю ганьбу треба поки приховувати. Тепер важливо, щоб Орися одужала і зберегла це дитя, а потім я вирішу, що робити далі. Вийдіть обидві!

Коли жінки вийшли, Матвій знову подивився на кохану — світло-русяве волосся довгими пасмами розсипалося на подушках, під очима залягли лілові тіні, а сама вона була бліда, змучена, змарніла. Він узяв її за ручку, яка стала такою тонкою, що, здавалося, зап’ясток можна переламати двома пальцями. «Бідолашна ти моя дівчинко, — з жалем думав Клесінський. — Що із тобою зробив цей негідник, мій братик! Ліпше б ти його ніколи не знала й не кохала, ніж тепер ось так мучишся через його смерть». Мерзотник зовсім не усвідомлював того, що це він винен у хворобі дівчини, що його темне кохання розбило чуже щастя, скалічило два чужі життя. У його розумінні Тимофій скористався душевною чистотою Орисі, її першим коханням, а потім ще і спокусив. «Що в нього за влада така була над нею? Чому вона так легко пішла за ним? Чому він привіз цю нещасну, до нестями закохану в нього дівчинку та залишив тут одну чекати його й тужити за ним?» — зло думав Матвій. Він ніжно провів пальцями по щоці дівчини, погладив пухкі уста, його рука ласкаво пройшлася по її шиї до голого плеча, з якого зісковзнула сорочка. Клесінський зітхнув, його крижані очі загорілися любов’ю та ніжністю, а потім він нахилився до худенької ручки дівчини й почав пристрасно її цілувати.

Орися ще деякий час спала під дією заспокійливого відвару, а він терпляче чекав, коли вона прокинеться, тримаючи її ручку у своїх долонях. Раптом