Лицарі Дикого Поля. Том 2 - Ярослава Дегтяренка

Янко Кліщ, який став мимовільним співучасником безбожного злочину свого пана, крім мук совісті в душі, страшно боявся Божої кари. Одна справа — за дівчиськом стежити, і зовсім інша — допомагати панові в убивстві рідного брата! Замучений совістю та страхом за свою душу, охоплений жалістю до Тимофія, який прийняв мученицьку смерть, Янко не знайшов іншого виходу, окрім як покаятися у скоєному на сповіді й витримати суворий тижневий піст, що полягав у повній відмові від хмільного. Насправді Кліщ боявся напитися й вибовкати страшну таємницю свого пана. Адже тоді йому самому не уникнути жорстокого покарання. Та після сповіді Янко почувався набагато краще, упевненіше, і совість стала менше мучити старого боягуза.

Однак почуте на сповіді, немов заразна хвороба, тепер почало мучити отця Сергія. У гніві вислухав він Кліща і ще більше розгнівався та обурився, коли дізнався, що йому доведеться вінчати вбивцю з нареченою його жертви. Напружено розмірковуючи й дивлячись на святі лики, старий священик наважився.

— Господи! Не постав мені за гріх мого діяння! Прости мені, Боже, але я не можу змовчати! — вигукнув він і вийшов із храму.

Прийшовши в маєток, першою, кого зустрів отець Сергій, виявилася Кшися. Батюшка зрадів і навіть побачив у цьому хороший знак. «Це добре! Адже вона служить панні, отже, відразу проведе мене до неї», — подумав він.

Кшися шанобливо привіталася зі священиком. Вона хоч і була католичкою, але отця Сергія дуже поважала.

— Що привело тебе до нас, батюшко? — запитала Кшися, назвавши священика так, як зверталася до нього його паства.

— Проведи мене до своєї панни, Кшисю. Мені треба з нею поговорити.

— Ой, може, хоч ти, панотче, на неї вплинеш! Безталанна моя панночка! Я іноді дивлюся на неї й думаю: чи не втратила вона, бідося, розуму? Таке горе, таке горе на неї звалилося! Сидить сама не своя, очі порожні, мов у ляльки, і часто плаче. Я іноді сплю в її опочивальні й часто чую, як вона тихенько плаче ночами, — Кшися витерла сльози. — Ходімо, вона тепер весь час одна сидить.

Орися дійсно не покидала своєї опочивальні з тієї самої миті, як погодилася вийти заміж за пана Матвія, і проводила дні у спогадах і роздумах. Інколи вона здригалася від жаху, що їй доведеться стати дружиною Клесінського. Молода жінка часом шкодувала про те, що так малодушно погодилася вийти за старого шляхтича. Найкраще піти б звідси світ за очі, доручивши свою долю Богу або покластися на милосердя батька. Усе ліпше, ніж бачити задоволеного та щасливого Матвія. Кожен його погляд, кожен рух видавав у ньому пристрасть і нетерпіння — він рахував дні та години до вінчання. Орися іноді замислювалася: що взагалі утримувало Клесінського весь цей час, що вона живе у Волховицях, від того, щоб оволодіти нею насильно? Адже вона була повністю в його владі й цілком залежала від нього. То чому ж він усе-таки так домагався її згоди на шлюб? Розмірковуючи над цим, дівчині не спадало нічого іншого на думку, окрім того, що Матвій дійсно сильно кохає її, якщо не дозволяв собі вчинити з нею безчесно.

Але гірших мук, ніж думка про весілля, завдавали Орисі спогади. У них вона бачила Тимофія в діброві під Києвом, коли він поспішав до неї із сяючими синіми очима, його слова, його веселий сміх, його обіцянку повернутися живим. Навіть уві сні вона бачила коханого. Ці спогади мучили дівчину, спустошували й позбавляли сил. Часом Орися цілком занурювалася в ці спогади та забувала про реальність, що оточувала її, забувала про те, що носить під серцем дитину. Але поступово думка про майбутнє материнство міцно входила у її свідомість, і це було те єдине, що давало нещасній Орисі сили терпіти своє життя.

Кшися провела священика до дверей опочивальні своєї панночки і, заглянувши в щілинку, побачила, що дівчина сидить у кріслі та байдуже дивиться у вікно, а на колінах лежить шабля. Постукавши й не отримавши дозволу увійти, вона однаково завела священика до кімнати. Орися навіть не звернула уваги ані на стукіт у двері, ані на людей, що увійшли. Думки її блукали десь далеко, у світі її спогадів.

— Панночко! — покликала Кшися, і її господиня повернула обличчя.

Священик жахнувся — погляд дівчини був порожній, безцільний та не виказував ані емоцій, ані цікавості. «Господи, невже вона і справді збожеволіла?» — з жалем подумав отець Сергій. Але все-таки Орися збагнула, що бачить перед собою батюшку, тому піднялася, притискаючи до грудей шаблю, і привіталася з ним.

— Батюшка хоче з тобою поговорити, панночко, — сказала Кшися. — Я, мабуть, піду, не заважатиму вам.

Коли служниця вийшла, Орися вказала рукою священику на інше крісло — мовляв, сідай, а сама безсило опустилася у своє.

— Я слухаю тебе, отче, — байдуже сказала молода жінка.

Насправді Орисі було однаково, що говоритиме їй священик — не зможуть його слова й напуття втамувати її болю. Ніхто в цілому світі не зможе ані допомогти, ані полегшити її страждання. Хіба що милосердна смерть, яка відправить дівчину у той світ, де був нині Тимофій.

— Чому ти вирішила піти заміж за пана Клесінського? — запитав отець Сергій.

Орися здивовано глянула на нього, а потім, трохи подумавши, вирішила нічого не говорити про свою вагітність. Вона знала, що отець Сергій був суворим у таких речах, і слухати його повчання зовсім не прагнула. Тому дівчина вирішила збрехати:

— Тому що не маю іншого виходу. Батько й наречений мене шукають та як не сьогодні, то завтра нападуть на мій слід. Мені про це пан Клесінський сказав. А я не піду заміж за того чоловіка на догоду батькові. Якби мій батько не був таким честолюбним, то Тимофій був би живим! Він не пішов би тоді воювати, ми могли б одружитися ще в Києві й нині були би щасливі. З вини батька не стало мого коханого! Ліпше я вийду за Клесінського, ніж