Король стрільців - Іван Керницький

серце… Мучуся, шановний добродію, не то мучуся, а просто страждаю! Оце йду, скажім, доріжкою, а мені назустріч — знайомий директор гімназії, пан Доктор Радирка. Похнюплений, задуманий, — іде та нічого і нікого не бачить. Еге, думаю, милий брате, знаю я, знаю, чому журба тебе гризе, немов черв’як: оце ж тебе, либонь, твоя добродійка вислала пошукати баняка чи ринки… Шкода твого труду, безталанний український скитальче! Не шукай, бо не знайдеш! Або, дивлюсь, іде знайома пані меценасова Балачинська, а з нею донечка-семиліток. Сердешна жінка, і половини з неї нема, а в донечки личенько запалось і ручки, як сірнички. Еге, думаю, нещасна мати, горе тобі, горе, оце ж ти так само, як тая чайка при битій дорозі, даремне побиваєшся серед чужого моря то за сковорідкою, то за тарілкою, то за іншою домашною судиною, а донечка твоя, янголятко, теж нераз попила б «маґермільху», так що ж, коли і простого горщика на господарстві немає. А в мене, добродію шановний, було того цілі стирти, цілі піраміди! І як вам не має серце лопотатись з болю, як не має ридати душа, немов сирота, що без мами блука?.. Ви подумайте, шановний добродію, яке блискуче підприємство я міг би сьогодні пустити в рух, коли б я мав під рукою мій дорогоцінний, назавжди запропащений крам! Такий, скажемо, баняк на 4 літри я сміло та без заїкання пускаю нині за 100 марок! Дволітровий баняк продаю по 50—80 марок, таку бляшану тарілку пускаю по десятці, і кожний бере навихвати, ще й у руку цілує! А всяке дрібне теремешля — ножі, ложки, вилки — по п'ятчині, по п’ятчині, та й інтерес іде, цвіте-процвітає, а грошики пливуть! Кокоси я міг би сьогодні зробити, шановний добродію, кажу вам, кокоси! А так… ех, і не згадуйте, бо далебі не видержу, заплачу!

Що ж?… Панові Іларієві Криводушному можна хіба лише співчувати. Справді ота непересічна людина, а то, можна сказати, інтелект, мучиться, страждає за ідею. І подумати — скільки добра, скільки користи могла б принести така людина нашій громаді, коли б мала під рукою свої баняки! Немов той мітичний Прометей, що дарував людям вогонь, так і пан Іларій дарував би нам тепер свої баняки, він з’явився б серед нас із своїми баняками, як світляний метеор, як добрий дух, як муж, зісланий рукою Провидіння…

Та не судилось…

Нація його не зрозуміла!

Багато галасу з нічого

Наш друг Іван Степанович, прийшов до кімнати, як уже всі спали. Могла бути одинадцята, могла бути і також і перша. Забалагурився допізна в дев’ятому бараці. Був на христинах.

Хто-небудь інший, коли отак знехотя опиниться в кромішній темряві, зараз же вам обов’язково влізе в яке відро з нечистотою, чи заплутається в шнурках з білизною, неначе муха в павутиння, а то навіть, напотемку, до чужого родинного вогнища заблукає.

Наш друг, Іван Степанович, не такий. Хоч і на христинах кумував та до пізньої ночі засидівся і не з одною чаркою мав безпосередню зустріч, то все ж таки на власних силах, без нічиєї допомоги, щасливо та без пригод причалив до своєї лежанки. Тільки як уже клався спати, тоді, нехітьма, так здорово тарахнув лобом до побічниці, аж затрусився цілий бльок і з повали посипалась штукатурка.

— Тю, тю на тебе! — доброзичливо пробурмотав наш Друг, склонив зметружену голову на подушку з трачинням і зараз же заснув кам’яним сном.

Не перечу, що в цей мент, як Іван Степанович заорав лобом до побічниці, пані добродійка Язичинська вже спала, а грімкий лоскіт, що залунав серед ночі, силоміць вирвав її з солодких Морфеєвих обіймів. Хоч і правдоподібне, що пані добродійка ще тоді і не спала, а так собі лежала, чи то, бува, не вичікуючи лише нагоди, щоб розпустити на повний хід свої мовні органи! Так, чи сяк, в кожному разі, пані добродійка зараз присіла на постелі та затарахкотала:

— Ким там уже знову дідько товче? Хто там поночі дверима лопає і людям спати не дає? Боже мій милосердний, не тільки за дня немає в цій гамарні крихти спокою, а що й вночі не дадуть вам, іроди, ока заплющити. Хто це там собі нічні прогулянки влаштовує? Що це за спацири поночі, хотіла б я знати?

Добродійка втихла і надслухує: тиша… заля спить.

Та в цій саме лиховісній тиші таїлося провістя надтягаючого гураґану… Може, все скінчилося б гаразд, якби хто-небудь співчутливо зітхнув на знак солідарности, або хоч спросоння промимрив: ой, так, так… ваша правда, пані добродійко… Мало ж то людей крізь сон говорить? На той приклад — пан меценас Цвіркун, що вряди-годи служить до Служби Божої в таборній церковці, то іноді через сон симпатичним баритоном ціле вам «Вірую» відчитає… А тим разом, як на лихо, ніхто ні пари з рота. Всі спали, як зарізані.

Ця обурлива байдужність та невідзивчивість залі боляче вразила добродійку і, само собою, спонукала її до дальших роздумувань:

— Я дуже цікава знати, хто це там дверима лопає, аж цілий барак ходором ходить? Замало вам, архидияволи, божої днини, то ще й по ночах бешкетуєте! Хліб вам уже розбрикався! Задобре вам на тій еміґрації, — та ж ви і вдома такого гаразду не мали, як тут, на чужині. Та певно: товчеться тото до пізньої ночі, а потім хиріє до полудня! Ей, ви, депі-лорди, не привикайте-но ви до панського спання, бо колись, вдома, буде вам тяжко зриватись надосвітку та йти до стайні з ліхтарнею з-під корів обірник викидати! Господи, а де ж то хто коли таке видав: наз’їздилося народу з цілого світу, а ніхто нічого не робить! Цей шпекулює, той самогонку в бункрі гонить, цей в театрі штуки показує, а той жениться… Люди добрі, та ж то щонеділі в одному бараці по троє, четверо весіль, — а попивантус, а музики, а співи, а гульки до білого дня! А скільки то політиків