Король стрільців - Іван Керницький
Та не штука то сказати — «продай», «роздай» або «бери та вези». Кому ти будеш продавати, коли народ дочекався, нарешті, тієї благословенної, довгожданої нагоди, що може забездурно грабити все, що попаде під руки? Роздавати даром пан Іларій зроду нічого не звик, бо він, усупереч словам св. Євангелії, був тієї гадки, що всяке даяніє — це ніяке благо, а розбазарювання суспільного добра і всенародня деморалізація. Ну, а взяти на плечі пів вагона баняків і цебрити те все на далеку скитальщину, це теж, хіба, кожний мусить признати, річ щонайменше не правдоподібна.
Даремне пан Іларій Криводушний побивався, мов рибонька об лід, даремне розщибався від посадника міста до Делеґатури УЦК, від Делеґатури УЦК до Повітового Союзу Кооператив, даремне молив-просив, а то й просто навколішках благав наші компетентні чинники, щоб вони змилувалися над його недолею та відступили йому, пану Іларієві, одне-однісіньке вантажне авто, що відставило б його дорогоцінний крам до найближчої, приграничної станції!
Дарма, дарма!.. Всі його мольби-просьби, його найгарячіші благання-заклинання розбивались об холодну скелю байдужности та неввічливости компетентних чинників. Ще й глумились з пана Іларія компетентні чинники, ба ще й пану Іларієві грубіянили!
— А йдіть ви к чорту, — казали, — з вашими баняками. Тут от земля горить під ногами, кожний радий спастись з душею і захопити щонайконечніше, а вам давай спеціяльне авто для ваших баняків! На яке лихо баняк мені тепер здався, що я буду в той баняк? …І тут компетентні чинники вживали навіть непристойних висловів з народнього фолкльору, див. Український Словник Грінченка, т. III, ст. 193.
— Ех, Націє, Націє, — трохи не заридав з одчаю пан Іларій. — Нещасна Націє! Ти мене не зрозуміла, за те ж і важко доведеться тобі відпокутувати!
Пан Іларій Криводушний, щирий український патріот, був людина не нинішня. Уже за першої еміґрації пан Іларій доволі надивився, як то наш брат вибирається за границю* і що за собою тягне. А тягне він за собою, наш брат-русин дистриктовий, усе що треба і не треба: і жінку, і діти, і муку, і крупи, і подушки, і перини, і матраци. Тягне шафи, креденси, балії, шафлики, кійці з кроликами, кози, люстра і фортепіяни. Один, наприклад, тяжкий варіят узяв собі навіть «Загальну Українську Енциклопедію» в трьох томах, а одна пані, втікаючи, встигла лише захопити «Гігієну жінки» та улюбленого ямника. Та вже найкраще вибрався той капітальний молодець, що то крім безпотрібного барахла взяв собі ще й в додатку наречену.
Багатий на досвід пан Іларій був упевнений, що тепер повториться та сама історія: буде той нещасний український скиталець таскати за собою всяку всячину, та мало котрий знайдеться такий бистроумний, щоб пам’ятав про необхідні, елементарні речі, як ото — баняк, миска, ложка чи хоч би навіть така вареха! А потім, на чужині, виходить трагедія! Вари — не знати в чому, їж — не знати чим і з чого!
Пан Іларій Криводушний, щирий український патріот, своїм віщим візіонерським поглядом уже заздалегідь бачив майбутню трагедію рідної нації. Перед очима його душі вже тепер малювались сумні картини всеукраїнської мартирології. Він, неначе той старозавітний пророк, бачивши тепер своїх безталанних братів на новітніх вавилонських ріках, над берегами далекого голубого Дунаю. Бачив, як розбивають його брати-скитальці свої мандрівні шатра, неначе банда циганська, бачив, як підкасані жони українські полощуть у хвилях Блакитного дитячі пеленки, а зарослі неголені мужі українські тут же перуть свої бурлацькі онучі. А опісля, коли чуже нерідне сонце похилиться на захід і вечірні сумерки виповзуть на чуже небо, як розкладають вогні-багаття, немов ті чумаки в широкому степу, щоб заварити кашу…
Та ба!.. Чумаки мали голову на карку, і коли їхали в степ, брали з собою казани, баняки, а в кожного за холявою стирчала ложка. А тут тобі горе! Є що, ніби, і зварити, та нема в чому… І опускали безпомічно додолу лисі голови мужі українські, і ломили в розпуці руки вродливі українські жони, і дрібно голосили українські діти в далекій чужій стороні… Пан Іларій Криводушний віщим оком бачив ці візії, віщим ухом чув ридання-голосіння дрібних діток, чув загальний і всенаціональний плач усього народу. Горе нам, горе! Немає баняків! Нема ринок! Нема тарілок, друшляків, видельців!.. І душа пана Іларія кривавилась, і серце закипало кров’ю. Та він був безсильний, безпомічний: бракувало дурного вантажного авта.
Що ж було робити? Єдиний вихід з цього безвихідного положення виходив такий: здавити гіркий біль патріотичної душі. нишком утерти сльозу, плюнути на всі баняки та ринки і якомога швидше дати ходу, бо то і безталанна рідна земля починала вже справді горіти під ногами.
Так теж наш пан Іларій, очевидячки, і зробив. Вибрався він, пан Іларій, на далеку скитальщину сміло, можна сказати, майже голіруч і трохи не в одній сорочці, коли не враховувати тих п'ятьох скринь з купонами і трьох величезних пачок з хаочами, що їх запопадливий пан Іларій заздалегідь відтранспортував до Турки.
А так то пан Іларій попрощав рідні пороги лише з однісінькою валізочкою, в якій були найпотрібніші предмети щоденного вжитку: 100 000 губернаторських злотих, 50 000 німецьких марок, 3 000 американських долярів, 3 кіля шляхетної металургії, насипом і в «фасоні»… Та що з того? Ви гадаєте, що цей скромний дорібок всього трудолюбного життя пана Іларія приносить йому щастя і радість? Куди там! Немає радости в серці пана Іларія, немає в ньому спокою та вдовілля. Не веселить душі пана Іларія прекрасна золота осінь над блакитним Дунаєм, не приносять духової насолоди всякі більші і менші принагідні інтереси. Що з того, коли вас душа болить, коли туга важкою осінньою хмарою встелила душу і хтозна, чи коли-небудь проміння весняного сонця зможе цю хмару розігнати.
— Так мені якось важко, — жаліється, бувало, пан Іларій, — така туга в’ялить моє
