Король стрільців - Іван Керницький

тепер намножилось, а скільки патріотів! В кожній кімнаті, за кожним параваном будують Україну, а подвір’я замести нема кому! О, таке ледарювання добром не скінчиться! Чудак був той, що тую УНРРА вигадав! Та то буком дармоїдів! До роботи нагнати, а не консервами їх годувати, немов на заріз!

Добродійка замовкла і насторожила вуха: жадного відгуку. На залі дружнім хором, хоч і на різні тони та півтони, хропе, сопе і дише двадцятькількоро переселенців. А вже найгрімкіше хропіння розлягається з того кутка, де спить сном праведника наш друг Іван Степанович.

Добродійці занило коло серця, і глухий жаль підступив їй до горла. Ні, ця мовчанка була нестерпна, осоружна, і серед тієї тиші пані добродійка Язичинська почула себе такою самітною, такою нещасною та покривдженою, що вдержатись від гірких сліз було їй не під силу, і вона заридала:

— Боже мій, Боже, чого я сюди приїхала? Та яка лиха годинонька занесла мене в такий далекий світ з-під Тлустого аж до Баварії? Та ж я тут самісінька як палець, нікого з родини, нікого з кревних, скрізь чужі люди! Боже мій, Боже! Чи я хоч коли подумала, що на старші літа доведеться мені отак скитатися та поневірятися по заблощичених бараках або кукати з-поза дротів, як тая мавпа з клітки? А яка мені честь та приємність дивитися на ті розвалені швабські мури, та на тую погану німоту, та на тих американців, білих і чорних, що їм щелепи ходять, як на завісах, бо вічно якусь біду жують!

Тррраахх!.. Щось солідне й замашисте, — може, грудка коксу, а може, важкий військовий, підбитий цвяхами черевик, — зашуміло, свиснуло в повітрі та з оглушливим ломотінням поцілило просто в нічний столик пані добродійки, на якому, до речі, стояла гальба з її штучною щокою.

Очевидячки, пані добродійка підіймає несамовитий вереск:

— Ґвалту! Рятунку! Це ж розбій на гладкій дорозі! Котрий то бандит черевиками кидає? Поліція! Кличте поліцію!

— Ой-ой! А там кого ріжуть? — простогнала пані Тріска, що жила зараз у недалекому сусідстві, тому теж перша прокинулась.

— Ріжуть! Мордують! Розстрілюють! — як не своїм голосом закричав спросоння її чоловік, пан маґістер Тріска, професор географії в таборовій гімназії. Треба знати, що пана маґістра Тріску раз у раз переслідують тривожні неспокійні сни, а це ще з того часу, як на Словаччині він був попався в руки красних партизанів і тільки чудом спасся від смерти. Відтоді бідолашному маґістрові постійно ввижаються уві сні сцени розстрілів, тортур та всякі інші страхіття.

Розпучливий крик бідолашного маґістра розрушив всю залю. Дрібна дітвора підняла таку музику, що хай вам сховається оркестра з алярмових сирен та єрихонських труб. З усіх кутків, з-поза всіх параванів на голову пані добродійки рясно посипались досадні скарги, жалі, нарікання і важкі прокльони.

У міжчасі пані добродійка після основних розшуків віднайшла свою штучну щоку, а далі склала прилюдно офіційну заяву такого змісту: так, щоб ви знали: випроваджуюсь з того паршивого лягру! Що буде, то буде: їду на родіну! Не вговорюйте мене та не переконуйте, ніщо не поможе! Завтра стаю під комісію!

— Зробіть нам цю страшну прикрість і станьте ще сьогодні, — дораджував їй дехто.

— Господи, забери її вже раз на яку іншу зону! — зітхали по кутках ближчі сусіди.

Розуміється — були це лише їхні побожні бажання, бо добродійка вже не раз і не двічі «випроваджувалась» та «виїздила», але завжди не далі, як з кімнати на коридор і назад у кімнату. Так і тим разом — вона, не гаючи часу, спакувала свої манатки (було того щось 28 куфрів, клунків та коробок), повиносила те все барахло на коридор, сіла на ньому, гей квочка на курятах, і так уже кучкувала аж до ранку.

Та що з того, що вона там кучкувала? Сяк, чи так, нікому тепер не було до спання. Вибитим зо сну, розгарячкованим та подратованим мешканцям залі не під силу вже було опанувати нерви і зберегти душевну рівновагу. Пристрасті переливались через край, як весняні води з берегів, спори й суперечки спалахували, як іскри! Не минуло багато часу, а посварилися всі всуміш: сусіди з сусідами, жінки з чоловіками, батьки з дітьми, старі еміґранти з молодими, східняки з західняками, а католики з православними. Наприкінці дійшло до того, що треба було кликати бльокового, поліцію, команданта табору і директора УНРРА.

Тарарам такий піднявся, аж гей!

* * *

Наш друг, Іван Степанович, прокинувся вранці в погідному та привітному настрою. Правда, в голові йому шуміло, як у млині, та й із шлунка відбивалося якоюсь бензиновою гидотою, але так, в загальному, він почував себе зовсім задовільно. Зате ж його сусід і земляк, Степан Іванович, що спав зараз побіч нього, нарікав на чому світ стоїть, що не виспався ні за макове зерно.

— А що ж ви робили вночі? — спитав Іван Степанович, смачно позіхнувши.

Степан Іванович витріщив очі.

— Як то — вночі?.. Хіба ж ви нічого не чули?

— Анічогісінько.

— Господи, Боже мій! Та ж на залі цілу ніч ніхто ока не заплющив! Авантюра була колосальна, мало що на ножі не пішло. Поліцію кликали, в цілому таборі трубіли на сполох. Мертвий, здається, встав би з могили, а ви кажете — спали!

Іван Степанович дивом дивувався:

— Тю, тю на тебе… Справді чудасія! Та мушу вам сказати, Степане Івановичу, що сон у мене зовсім особливого характеру. Коли ляжу, то вже, можна сказати, сплю. Світ буде валитися, а я спатиму. Одного я не можу збагнути: яким чудом через ніч вискочила мені на лобі така велика ґуля?