Король стрільців - Іван Керницький

І р к а.   То страшне! Це нечуване! Які ті хлопчиська неможливі. Поцілуй його раз із милосердя, то він тобі зараз освідчується. Ага, це у вас, спортсменів, називається — накинути гостре темпо?

П о е т.   Але ж, панно Ірино, я не те, я не хотів вам освідчатися, я…

І р к а   (в плач). Що? Ох, Боже! Він навіть освідчитися мені не хоче!..

П о е т   (трохи не плаче). Але ж Ірочко… я… я хотів признатися вам, що я…

Б а с   (вбігає). Герр Ґот, то є скандал, то ґранда останнього калібру. Щоб так на гладкій дорозі, два тижні перед змаганнями за мистецтво зломити собі ногу в дурній бійці за ще дурнішу козу… (До Ірки). Ах, ти тут, моє золотко, коло того урвителя? А, це гарно, то люблю. Бо то, дитинко, навіть Святе Письмо каже, що… голодного треба напоїти, а… недужого посітити, без огляду на те, чи то футболіст, чи не футболіст… Ну, як він там мається, той наш Дон Жуан?

П о е т.   Знаменито, пане директоре!

Б а с.   Аво — варіят! Знаменито — що? Перша кляса — що? Більше тобі до щастя нічого не треба? Зломив ногу перед змаганнями за мистецтво і каже — «знаменито»!

І р к а.   Я цікава знати, що це татко робить з нашого мешкання? Якийсь лазарет, чи заїзний дім для своїх футболістів?

Б а с.   Ну, видиш, серденько, сталося нещастя, випадок, хлопець зломив ногу, а випадки ходять по людях…

І р к а.   Так, випадок. А якби всі таткові футболісти поламали собі ноги, то татко всіх їх спровадив би сюди?

Б а с.   Герр Ґот, дитинко, та що ти говориш, та нехай Бог боронить, щоб таке сталося! Та ж це був би кінець світу, кінець мого клюбу. Тьху, тьху, і не згадуй про це проти ночі…

І р к а.   З татком шкода говорити. Татко вже хворий, татко вже непритяменний. Добре тітка Мелася каже: шкода, що татко п’ять літ студіював за кордоном. І чого там татко навчився? (Йде, сідає біля піяніна, вдаряє по клявішах).

Б а с   (тихо — до поета). Нічого, нічого, в неї то зараз перейде… Слухай, хлопче, як там з твоєю ногою, покращало, що? Пам’ятай, що в твоїх ногах майбутнє нашого клюбу.

П о е т.   Пане директоре, мені направду дуже прикро…

Б а с.   Ну, ну, ну, не виправдуйся, сталося — пропало. Я тебе розумію: молодий чоловік, побачив дівчину, кров заграла в жилах, ну і так далі. Все було б в порядку, якби той загонистий маґістер ноги тобі не вчихолив… Бо ти розумієш: вирішні змагання за мистецтво! А я на тебе рахував, як на чотири тузи. Ну, сталося, нема ради. Може, ще видужаєш, що? Е, та певно, що видужаєш, про те і нема мови. Мой, ти знаєш що? Я тебе люблю. Слово даю. Ти, правда, примадонна, маєш свої фохи, але поза тим робиш зовсім поштиве враження.

П о е т.   Дякую вам, пане директоре.

Б а с.   Нема за що, нема за що. Знаєш, хлопче, це я тобі повинен бути вдячний за те, що ти звернув мені увагу (тихіше), що моя фабрика тріщить… Бо вона таки тріщить. І то добре тріщить, аж лоскіт іде. Знаєш, сину, це досить прикре враження, коли раптом побачиш, що ти сам, власними руками себе закопуєш… (Закрив лице руками). Дуже прикре враження. Здається мені, що я вже потрохи вертаю до розуму, але чи воно трохи не запізно…

П о е т.   (палко). Пане директоре, а, власне, що не запізно! Ваша фабрика ще буде блискуче розвиватися, бо ви даєте на ринок такий товар, який серед нас, українців, завжди матиме великий попит. Батоги завжди будуть для нас потрібні!

Б а с.   Так, так, сину, для нас і на нас. А зокрема на мене, таки треба доброї гарапи.

П о е т.   Я б не сказав, пане директоре…

Б а с.   Ні, ні, ти мене передо мною не борони, бо я цього не варт!

П о е т.   Пане директоре! Все ще можна направити. Ще час. Треба тільки як стій перевести санацію фабрики. Затягнути кілька тисяч кредиту… Сплатити найконечніші зобов’язання… Наладнати збут… Закупити, сировину… А головне — запрягти людей до роботи!

Б а с   (схопився). І самого себе запрягти до роботи!

П о е т.   Очевидячки.

Б а с.   І себе взяти до гальопу! І себе взяти за морду!

П о е т.   Ну, так…

Б а с   (потирає долоні). Герр Ґот! Ти знаєш що? Я ще готов до того взятися!.. Я ще готов власну фабрику витягнути з болота!.. Коли б тільки виграти ці вирішні змагання за мистецтво…

П о е т   (заслуханий). Чудово грає…

Б а с.   Що? Хто грає? Де грає? На правому лучнику?

П о е т.   Панна Ірина… на фортепіяні…

Б а с   (махнув рукою). Ах, то не фортепіян, то піяніно… А втім, все одно. Сяк чи так швидко піде на ліцитацію… Слухай, Ґеню. Знаєш ти що?

П о е т.   Слухаю, пане директоре.

Б а с.   Договорімся: ти зробиш для мене це, що виграєш змагання за мистецтво, а я зроблю для тебе те, що врятую фабрику перед руїною? Згода?

П о е т.   Та… та коли я не футболіст, пане директоре…

Б а с.   Е, е, жартувати тобі захотілось. Мені тепер зовсім не до жартів. Все на моїй бідній голові, — і клюб, і фабрика, і жиди, і батоги, і здобуття мистецтва…

П о е т.   Пане директоре, я… я заявляю вам, що я не той Скакун, якого вам треба, я не маю нічого спільного з футболом і спортом.

Б а с.   Ех, ці примадонни, вони завжди мають свої екстраваґанції. Ну, і що ти йому зробиш? Заклинає мене в цапа, грає мені на нервах. Ну, добре, сину, добре, згода, ти не футболіст, ти китайський цісар, ти король Сіяму, що?

П о е т   (кричить). Пробі! Який я цісар? Я поет! Український поет, що хоче видати збірку поезій! Дайте мені змогу видати книжку! Я хочу творити!