Король стрільців - Іван Керницький

П о е т.   Та який рекорд? Що ви від мене хочете? Дайте ж мені прийти до слова!

І р к а   (тупнула ногою). Мовчіть! Я не маю приємности слухати ваших виправдувань! (Півплачем). Ви навіть не варті цього, щоб вам дати в лице, розумієте? Ви людина без сорому і чести, я… не хочу вас бачити на очі! (З плачем втікає східцями на поверх).

П о е т   (вхопився за голову). Боже! Куди я попав? Що зі мною робиться? Боже, рятуй мене, я збожеволію!.. Я ошалію!..

М о л о д е ц ь к и й   (входить). Галлов, Ґеню, а ти що, мой? Ага, тренуєш біг з перешкодами. Добре, добре.

П о е т.   Геть, геть від мене. Це ти втягнув мене в таку халепу! Сьогодні вже другий раз назвали мене людиною без чести і сорому, а за що? Я довше цього не стерплю. Я тікаю звідси!

М о л о д е ц ь к и й.   Чекай, чекай, тільки не гарячись, будь завжди холоднокровний, хоч це тобі важко, бо ти поет. Отже, скажи коротко і ясно: що сталося?

П о е т.   Пусти мене, чуєш? Я вже маю досить тої комедії!..

М о л о д е ц ь к и й   (потягає носом). Мой, брьи! Тут мусіла бути перед хвилиною панна Ірця, слово чести даю. Я чую її одурманюючі, сп’янілі коханням парфуми. Чудові, божеські. Так тільки пахне еліксир любови! Ах, ти знаєш що? Ти їй навіть дуже припав до вподоби.

П о е т.   Хто? Я?

М о л о д е ц ь к и й.   Так! Ти. Вона сама мені це вчора сказала: «Цей ваш товариш, каже, поет — це дуже милий хлопчина, тільки трохи несмілий і заголюканий». Слово чести найсвятіше, що так сказала. Ну, відтак, вона була вже дещо розчарована, коли довідалась, що ти футболіст, бо вона футболістів фізично ненавидить!

П о е т.   Але ж це брехня. Який я там футболіст? Це все твоя вигадка!

М о л о д е ц ь к и й.   Чоловіче, мовчи, ради Бога, пам’ятай про свою збірку поезій!

П о е т.   А втім, що мені на ній залежить. Вона щойно перед хвилиною сказала, що не хоче мене знати і не хояе бачити на очі.

М о л о д е ц ь к и й.   Зовсім слушно. Я теж саме сказав би на її місці.

П о е т.   Слухай, а тут була за тобою та твоя гуцулка з молочарні.

М о л о д е ц ь к и й.   Хто? Анничка?

П о е т.   Так, так Анничка. Прибігала тут за тобою.

М о л о д е ц ь к и й.   Як то? Лишила молочарню і сюди прибігла? Ну, дам я їй за це.

П о е т.   Знаєш що, Славку, я тобі скажу без обиняків, що ти дуже нечесно поступаєш з тою дівчиною. Так, з Анничкою… Вона в тобі закохана, а ти на її очах граєшся її почуваннями і залицяєшся до… до дочки Баса!

М о л о д е ц ь к и й.   Ти, мой, що ти верзеш? Анничка в мені закохана?

П о е т.   А так. Закохана до безтями і заздрісна до безтями. Вона тому і бігає за тобою назирцем, чи ти не пристаєш з ким іншим.

М о л о д е ц ь к и й.   Ха-ха-ха, але ж це дурне теля!

П о е т.   Слухай, що ти від неї хочеш? Ти ж сам сказав, що вона має вроджену інтелігенцію, а як ще вишлеш її на курс…

М о л о д е ц ь к и й.   То буде теля з курсом, розумієш? І взагалі — що ти собі набив до голови? Що я отеє смаркате гуцуля та її залицянки беру серйозно? Анничка, то є Анничка, розумієш, така Анничка… А Ірця… (Захоплено). Що то за пишна дівчина! Та що тут з поетом говорити. Чи ти маєш поняття, що це є жінка? Ти взагалі щось дуже вбогий духом… А та твоя збірка поезій, певно, також фунта кланів не варта. Я вже починаю жалувати, що постарався для тебе цю посаду.

П о е т.   Спасибі за ласку, я тобі дуже дякую за таку прислугу. Ти мені не зробив ніякої прислуги, лише виставив мене на посміх, на пониження моєї людської гідности. Але я тут довго місця не загрію. Я втікаю звідси.

М о л о д е ц ь к и й.   Але ж ці поети ні раз не визнаються на жартах, слово чести даю. Ґеню, та ж ти бачиш, що я жартую.

П о е т.   Так, я бачу, що ти увесь час жартуєш…

М о л о д е ц ь к и й.   Ґеню, ти мусиш тут лишитися! Для твоєї збірки поезій!

П о е т.   Ні! Я не можу тут довше лишатися. Директор казав мені, щоб я пополудні взяв штанцята і якісь там футболівки та йшов на тренінґ. І що я там буду робити, коли я не вмію копнути м’яча?

М о л о д е ц ь к и й.   Гм! Це справді морока. Так, так; що ти там будеш робити?.. А, маю, маю. Маю спасенну раду.

П о е т.   Ну, яку?

М о л о д е ц ь к и й.   Дуже просто: ти не йди на тренінґ!

П о е т   (задумався). Гм!.. Ну, а що опісля?

М о л о д е ц ь к и й.   Слушно, але що опісля? Ні, це жадний вихід. Гм! Слухай Ґеню, а може, ти хворий, може гарячкуєш, може, в тебе що болить?

П о е т.   Ні, голубчику, ні! Можу тебе потішити, що нічогісько мені не бракує, я здоровий та сильний, мов тур, з Чугайстром можу боротися, а як добре обіпруся, то й Чорногору переверну. Ага, а нищиш, що на моєму стане! Викинуть мене звідси, напевно викинуть, як два рази два є чотири!

М о л о д е ц ь к и й.   Не сміють тебе звідси викидати, розумїєш ти, піїто? Мусиш тут сидіти каменем, щоб видати друком свої кляті вірші. Мусиш!

П о е т.   А власне, що не мушу, бо мене як стій проженуть, коле тільки сам признаюся до всього… Візьмуть за обшивку — і гайда. Тож я тоді буду мати фрайду… (Радіє).

М о л о д е ц ь к и й.   Ґеню, Ґенчику, ти мусиш тут лишитися. Подумай, яку втрату матиме українська культура і література, коли не надрукуєш тих поезій! Ах, слухай, є вже рада на те, щоб ти не йшов на тренінґ. Маю, маю! Слово чести даю! Геніальна думка! Знаєш що? Ти зломи собі ногу.

П о е т   (збаранів). Га?