Король стрільців - Іван Керницький

М о л о д е ц ь к и й.   Ґеню, Ґенчику дорогий, прошу тебе — зломи собі ногу. Тоді не муситимеш іти на тренінґ і ніхто не матиме права тебе прогнати. Ґенчику, зроби це для української літератури, принеси для неї цю жертву! Знаєш — це навіть не така велика штука — зломити собі ногу; вилазиш на якийсь верх, скачеш униз, ніжка тобі елеґантно хрусне раз або два рази — і все врятовано. Подумай, чи це не буде прекрасно?

П о е т   (після хвилевого думання). Можливо, що це було б прекрасно, але я зовсім не хочу ніг собі ламати. Ще що? Може, і голову маю собі зломити для твоєї приємности?

М о л о д е ц ь к и й.   Ех, тобі жарти в голові, а тут треба негайно найти якусь раду. Гм!.. Що тут зробити? (Задумався). А, Ґеню, знаєш що?

П о е т.   Що?

М о л о д е ц ь к и й.   Дай мені в пику. Так! Заїдь мене позауш, але так, щоб мені свічки в очах поставали!

П о е т.   А то на яку пам’ятку?

М о л о д е ц ь к и й.   Не питай, лише бий, слово чести даю! Заїдь мене звідси-звідси, раз і другий, а коли мене роз’яриш та розлютиш, тоді я вхоплю крісло і так тебе змасакрую, що ти напевно не зможеш піти на тренінґ. Бо так, бачиш, я не маю серця тебе бити, бо ніби що ж ти мені завинив? Я навіть дуже тебе люблю.

П о е т.   Ні! Я тобі не заїду в пику, хоч уже давно маю охоту це зробити. Але тепер навмисне не заїду. Хай таки мене викидають.

М о л о д е ц ь к и й.   Мой, але ж з тебе впертий русин, слово чести даю! Ґеню, Ґенчику, молю тебе, благаю, дай мені раз поза вуха!

П о е т.   Не дам.

М о л о д е ц ь к и й.   Тільки раз!

П о е т.   Ані разу!

М о л о д е ц ь к и й.   Не хочеш? Ну, добре! (Злісно підсміхнувся). Слухай, мой, а чи ти не додумуєшся, чому мені так залежить на тому, щоб ти тут залишився?

П о е т   (розгублено). Чому?

М о л о д е ц ь к и й.   Бо хіба не думаєш ти, марний піїте з закобзареною головою, що я це роблю з якогось сантименту до тебе, для твоїх гарних очей, для твоїх марних віршилищ, які, напевно, як не бачили, так і не побачать божого світу?..

П о е т   (з досадою). Ні, я знаю, що ти до цього не здібний, ти, спекулянте!

М о л о д е ц ь к и й.   Прекрасно, все в порядку, слово чести даю. Знаємось, як лисі коні. А все ж ти ще настільки був задурманений твоєю поетичною дурійкою, що й не полапався на тому, як зручно я використав тебе у власному інтересі.

П о е т.   А то як?

М о л о д е ц ь к и й.   Отже, я тобі виложу все, як на лопаті, любимче муз і сину Аполлона. Може, ти це якраз розчовпаєш своїм голуб’ячим мізком. Бачиш — я тут від якогось часу кібіцую коло Ірки, як ти це сам зовсім слушно помітив. Тимчасом та оферма, той Кліщик, на кожному кроці стає мені поперек дороги. А ти сам гаразд знаєш, що я не маю коли припильнувати дівчини, бо молочарня на карку. А коло дівчини, відома річ, треба походити: і на пляжі, і на проходи, і дряпатися з нею на верхи, а тут нема часу. Аж вчора несподівано ти, о безсмертний, навинувся мені під руки! І тоді прийшов мені до голови геніяльний плян: вибити клин клином, як каже народна мудрість. Наблизити тебе до Ірини, розкохати її трошки в тобі, щоб ти своєю нужденною появою затьмарив того ідіота Кліщика, розумієш? І тому саме я тебе так гаряче намовляв до цієї комедії, знаючи, що Ірка має велику нехіть до всіх копунів! Отже нема страху, щоб ти мені її відбив. Ха-ха! Ну, скажи чи не блискучий плян?

П о е т   (похитав головою). А одначе людина — це нікчемна бестія.

М о л о д е ц ь к и й.   А знаєш, Ґенчику, що мій плян окруження увінчався вже гарними успіхами: Ірка вже в тебе трошки закохана, від Кліщика сторониться; Кліщик пронюхав письмо носом і на тебе дивиться вовком. Все йде за пляном: я трачу конкурента, а не трачу клієнта в молочарні, і дівчина буде моя.

П о е т.   Не діждеш ти цього, нікчемо!

М о л о д е ц ь к и й.   Ну-у, ще не виключене, що я з нею оженюся, хоч трохи сумніваюся, бо наші жидки вже явно-славно крячуть, що Басова фабрика тріщить. Отже в такому разі — аж женитись не було б сенсу…

П о е т.   Ні! Ти напевно з нею не оженишся. Вже я тобі про те постараюся! Я тебе вб’ю! (Схопив крісло, кидається на Молодецького).

М о л о д е ц ь к и й.   О, пардон, тільки без пересади. Я тебе просив, щоб ти мене раз ударив, а не закатрупив на смерть. Ох, ті поети, ті поети, вони завжди «пересаджують сакрамент».

П о е т   (гониться за Молодецьким). Не дам тобі її на поталу! Не дам!

М о л о д е ц ь к и й.   Гей, люди, тримайте божевільного: за дівчину хоче вбити чоловіка!

На крик Поета згори вибігла Ірка, знадвору — Анничка.

А н н и ч к а   (схопила поета ззаду за плечі). Не дам, не дам! О, Божечку, аді б’ют, мордуют!

М о л о д е ц ь к и й.   Тихо будь, не верещи, бо люди позбігаються. Я собі сам дам раду. (Вихопив у поета крісло з рук і тарахнув його по ногах).

П о е т   (сідає, як підкошений). Ой, нога, нога!..

М о л о д е ц ь к и й.   О, бачиш, Ґенчику, про те мені і йшло. Тепер не потребуєш іти на тренінґ, ані не зможеш втікати. Потерпиш трохи, але це все для твоєї безсмертної збірки поезій. А безсмертні твори все родилися серед великих терпінь. Адіє, любимче муз І сину Аполлона! (До Аннички). А з тобою, малий щезнику, я вдома порахуюся. Чому не встромиш носа до пастеризованого молока, а ганяєш за мною по місту? Ану, гайда до молочарні!

Обоє з Анничкою поспішно виходять.

Б а с   (вбігає, за ним Кліщик). Герр Ґот, що тут сталося, що