Король стрільців - Іван Керницький

якісь безличні танці, безсоромні купелеві строї, якийсь футбол, що доводить людей до безумства так, як бідного Ореста довів, — всюди гріх, всюди образа Божа та публічне згіршення. А де ж то перше таке бувало, а хто ж таке пам’ятає? Мої коханенькі, Ісусик терпеливий, але він також не буде довго дивитися на таку Содому і Гоморру. Прийде ще страшна кара на людей. Оце ж недавно Настя Волошин виворожила, що за рік напевно вибухне війна.

І р к а.   Тихше, тітусю, тихше, він же спить.

М е л а с я.   О, велика мені миція, то нехай не спить, нехай забирається, нема місця в доброму домі такому розбійникові окаянному.

І р к а.   Тихше, тітусю, бо він пробудиться.

М е л а с я   (встає). Ой, дитинко, щось ти занадто ним піклуєшся. Уважай, щоб, борони Боже, і ти в нім не задурилася, бо тепер такий світ настав, що за тими футболістами навіть дівчата з доброго дому пропадають.

І р к а.   Але ж, тітусю, я його не терплю, я його на очі ненавиджу!

М е л а с я.   Но, но, серденько, щоб ти тільки так його не «зненавиділа», як твій тато, мій бідний Орест, що на старі літа зійшов з ума і тим своїм спортом приніс таку нечесть, таку і неславу нашій добрій священичій сім і. Так, так, мої коханенькі, поїхав за кордон на студії, а замість чогось мудрого навчитися — до решти розум стратив той, що мав. Добре то твій покійний вуйцьо, болехівський декан, казали: побачиш, мамусю-серце, що то буде… (виходить).

ЯВА 3

І р к а   (знову підходить до поета, що стогне крізь сон). Бідний хлопчик. (Раптом відвертає голову). Поганий, гидкий хлопчисько! (Сідає на крісло біля поета, знімає перев’язку на його голові).

П о е т   (відкриває очі, бере Ірчині пальці, притискає до уст). Дякую…

І р к а   (відскакує від нього). Гетьте! Не дотикайтеся мене!

П о е т.   Я… я… вам хотів лише подякувати…

І р к а.   Мені не маєте за що дякувати. Подякуйте моєму батькові, покровителеві всіх дармоїдів, що велів вас принести до нашого мешкання. Якби я була на його місці, то я без надуми наказала б кинути вас в якісь звори, вертепи, на жир вовкам — за те, що ви наробили.

П о е т.   Даруйте, пані, але людина покалічена і напівпритомна не може відповідати за те, що з нею роблять, де її несуть і куди кладуть. Бігме, я навіть не знаю, яким чудом я тут, біля вас, опинився?.. І… я, направду, був би вам безмірно вдячний, якби ви були такі ласкаві та присунули ближче оце крісло з моєю ґардеробою, і так… на п’ять хвилин вийшли звідси…

І р к а.   Ні! А власне я не буду така ласкава. А втім — нічого вам це не поможе, чи я вийду, чи не вийду, бо ж ви каліка і за поріг у власних силах не вийдете.

П о е т.   То я полізу рачки, на череві поповзу, а не буду тут покутувати, як той Лазар многострадальний, на те тільки, щоб дражнити когось своєю осоружною появою.

І р к а.   Не говоріть багато, бо скоро помрете. Тихо лежіть і не рипайтеся, коли вам добре, розумієте? (Бере термометр). Піднесіть руку догори. Я вам зміряю температуру.

П о е т   (зніяковілий). Але ж я дякую, я…

І р к а.   Тихо будьте. Ви мені тут не вередуйте, бо ви не на грищі копаного м’яча. Я тут не дивитимусь, чи ви король стрільців, чи якесь інше чудо. Маєте робити що я кажу, і мовчати.

П о е т.   Підчиняюся владі вашого п’ястука. Вашого маленького п’ястучка…

І р к а.   Но, но, не філософуйте. (Кладе йому термометр під пахву). Так. А тепер лежіть тихо 10 хвилин і ані мур-мур.

П о е т.   Але дивитися на вас можна?

І р к а.   Пхе! Цікаво, що вам з того прийде?

П о е т.   Панно Ірочко! Та ж це для мене невимовне щастя!

І р к а.   Дивіться, хто б це подумав, що футбольні зірки бувають такі красномовні. А ще такі темні зірки, як ота.

П о е т.   Ви, певно, вважаєте мене страшною поганню?

І р к а.   Ще й якою! Ух!.. Як я вас ненавиджу… Скажіть, як ви могли це зробити?

П о е т   (до себе). Ого, вона вже все знає… Пропала моя збірка поезій!

І р к а.   Як ви могли побитися з Молодецьким за що… гуцулку? (Ковтає сльози).

П о е т.   Панно Ірино! Та ж то не за гуцулку!

І р к а.   Не говоріть мені нічого, не говоріть. Я все знаю…

П о е т.   Ой, Господи, вона вже все знає… Га, тепер вже все одно. Панно Ірино, я мушу вам сказати… я мушу вам признатися…

І р к а.   Не вірю вам! Ні одному вашому словечку не вірю!

П о е т.   Панно Ірино, ми з маґістром побилися за — вас!

І р к а   (схопилась). Що?

П о е т.   Так! Тут входила в гру ваша особа… Ваша особа… моя особа… Молодецького особа, наші три особи… Анничка тут ні при чому, вона залюблена в Молодецького, а не в мене, я їй зовсім байдужий. Але вона дуже ревнива, що Славко до вас… залицяється…

І р к а.   Направду?

П о е т   (тихо). Направду… І я… і я також дуже ревнивий, що… що він до вас залицяється.

І р к а   (радісно). Справді?

П о е т.   Даю вам слово чести людини, яку ви вважаєте страшною поганню, яку ненавидите, якій не вірите, якої не хочете звати і яку кожної хвилини без викидів совісти можете викинути за двері.

І р к а.   Досить. Цього мені вистачає, щоб вас за це… (Палко цілує поета).

П о е т   (раптом сідає на постелі). Панно Ірино!

І р к а.   Ах, лежіть, лежіть, не рухайтеся, бо ви без одежі. Зараз, зараз, я подивлюся на термометр… Ну, слава Богу, ви зовсім не маєте гарячки.

П о е т.   Що? Я не маю гарячки? Але ж, Ірочко, я тепер увесь горю, я палаю, як Везувій! Ірусю, я мушу вам щось визнати, я… (Клякає на