Король стрільців - Іван Керницький

І р к а.   Бачить татко, що. Татків мізинчик пописується своїм найновішим репертуаром: людям голови кріслами розбиває.

Б а с   (припадає до поета). Що, хто, Ґеньо? Слухай, хлопче, що тобі сталося, чо то ти стогнеш, чого ти тримаєшся за ногу?

П о е т   (лежить на землі і стогне). Ой, нога моя, нога!

Б а с.   Герр Ґот, Кліщик, Кліщик! Слухай, ти якийсь там ветеринар, подивися, що в нього з ногою! Ти ж знаєш, що в його ногах — наша майбутність.

Кліщик.   Е… фактично, пане директоре. (Оглядає поетові І ноги).

Б а с.   Ірусю, золотко моє, дитинко моя, скажи, що тут зайшло? Ти все те бачила?

І р к а.   Бачила.

Б а с.   Ну, ну, скажи, що ти бачила?

І р к а.   Нічого надзвичайного. Маґістер Молодецький побився з тим… паном за дівчину…

Б а с.   За тебе?

І р к а.   Але ж, татку, що вам сниться? Я тут ні при чому. Вони побилися за цю гуцулку з молочарні, за Анничку. Почалася сварка, потім цей… пан вхопив крісло і кинувся на маґістра, але маґістер його не злякався і дав йому доброго прочухана. А тепер татко бачить: він лежить і стогне.

Б а с.   Овва, то зле, то недобре. Того я не люблю. Кліщик, а я тобі не казав, що то буде біда? Бухгальтерію хоче провадити, фабрику перебудовує, цілий день в бюрі сидить і відразу за двома спідничками бігає… А я думав, дитинко, що то він до тебе конопатиться…

І р к а   (з плачем). Татку!.. Я собі це випрошую!.. Я цього типа не хочу знати. Я його ненавиджу!.. Ненавиджу! (Вибігає).

Б а с.   Ой, Боже, Боже, що той мій король стрільців виробляє? Ну, як там, Кліщик, що з його ногою?

К л і щ и к.   Е… погано, пане директоре. Маґістер добре йому догодив. Полежить собі щонайменше з три тижні.

Б а с   (вхопився за голову). Кліщик, що ти, здурів? Що, що, що ти говориш?

К л і щ и к.   Е… айн момент, пане директоре… Нога скалічена, кістка нарушена, а може, і зламана, наразі годі зорієнтуватися.

Б а с.   Герр Ґот, то ти швидше орієнтуйся, до лиха! Що ти плетеш, що ти, Кліщик, белемониш? Три тижні лежати?.. Але ж за два тижні в мене змагання за мистецтво!

К л і щ и к.   Я… я розумію, пане директоре, але пан Скакун направду серіозно розбитий. Його треба негайно покласти до ліжка, зробити перев’язку; це грізне ушкодження голінної кости, можуть бути комплікації. (До поета — злісно): Вже я тебе положу, що ти скоро не встанеш!

Б а с   (у розпуці). Ґеню, Ґеню, драбе, ґрандяре, що ти мені наробив? Хлопче, бійся Бога, та ж ти моя остання дошка рятунку, та ж у мене за два тижні змагання за мистецтво! (Заламаним голосом). Катастрофа! Катастрофа! Ми лежимо! Ми зарізані! Ми пропали! Мій правий лучник, моя зірка, моя надія ломить собі ногу з комплікаціями! Герр Ґот! Руку було б собі зламати, голову собі було б зламати, але не ногу. Кліщик! Кліщик! Та це трагедія!

К л і щ и к.   Е… фактично, пане директоре. Як я їздив до Берліна на Олімпіше Шпілє…

Б а с.    Кліщик! Мовчи, бо тебе застрілю! Не вводь мене в білу пасію своєю олімпіядою! Слухай, тут треба щось робити, бери його, неси до мене, клади до ліжка, клич лікарів, спеціялістів із самого Відня. Та він мусить стати на ноги, в мене за два тижні — змагання за мистецтво!

Мешкання директора Баса: сальоник у гуцульському стилі, прибраний килимами й образами в золочених рамах. Стоїть стіл, прикритий мережаною скатертю, біля нього кілька ослінців. В куті шафа з книжками й гуцульськими виробами. В другому куті піяніно. В чоловій стіні велике вікно, напівприслонене занавісами, відчинене навстіж. Знадвору чути шум гірського водопаду і вечірній гамір літнища. Крізь вікно падає до кімнати ясна смуга місячного світла.

Ліворуч того сальоника є маленька нижа, стоїть тут постіль, нічний столик і крісло. На постелі лежить поет із перев’язаною рушником головою і спить. На нічному столику блимає прислонена абажуром лямпа. Направо — двері до передпокою, наліво, попри нижу, ведуть двері до кабінету директора Баса.

Місячний літній вечір. Десь здалека, доходить музика з дансінгового льокалю, десь ще дзвонять дзвіночки у корів, що повертаються з паші; чути блеяння овець, сміхи й балачки. Десь близько, на дорозі, співають хором літники народних пісень.

Т і т к а   М е л а с я   (входить з настільною лямпою в руках. Лямпу ставить на стіл, обережно підходить до поета). О, Ісусику! Бідна, бідна дитина!.. (Почула, що хтось надходить, поспішно сідає в крісло, бере до рук шиття).

І р к а   (не помітивши тітки, приступила до постелі, ніжно гладить поетові голову). Бідний хлопчик…

М е л а с я   (відкашлянула). Кхм! Мої коханенькі!.. Ну, щось такого!

І р к а   (стрепенулась). Ах, це ви, тітусю? А я вас не помітила. (Зітхає, стає біля вікна).

М е л а с я   (помовчавши). Ну, щось такого, мої коханенькі! Того ще світ не бачив.

І р к а.   Тітусю… Чи він ще гарячкує?

М е л а с я.   Хто? Той розбійник, мої коханенькі? Не знаю. Я не дивлюся до нього. О, Ісусику! Пощо його сюди принесли того… футболістого?

І р к а.   Тітусю — це так татко велів. Я також не хотіла, щоб його несли до нас, ви ж самі знаєте, як я ненавиджу отих таткових футболістів. А того — то ще тим більше. О, це добрий нумер!

М е л а с я.   Мої коханенькі, щось страшного, що тепер на цім світі діється. Добре то твій покійний вуйцьо, болехівськйй декан і радник консисторії, колись казали: побачиш, мамцю-серце, побачиш, що то буде. О, золоті його слова! Все сповнилося, мої коханенькі, так, як це Михальда писала. Повинаходили якісь радія,