Радіоп'єси - Інгеборг Бахман
РОБІНЗОН Тоді я приготую її для Вас.
ПОЛОНЕНИЙ Коли ми ходили до школи, то носили торбину з бутербродами і книжками.
РОБІНЗОН Її замінили портфелі та папки, коли ми пішли на роботу.
ПОЛОНЕНИЙ Ґарденія й носова хустинка, скроплена одеколоном з лаванди, коли ми вечорами виходили з дому й іще раз, стоячи перед дзеркалом, поправляли краватку.
РОБІНЗОН О, так, деколи ми навіть тримали троянди, загорнені у блискучий папір. Було так ніяково, ніби мав іти з букетом на похорон.
ПОЛОНЕНИЙ Звичайно, бувало й ніяково. Однак будь-коли, щомиті ми мали торбину.
Тут зустрілися двоє утікачів із порожніми руками. Вони провели разом кілька приязних годин. Минув південь, і до порту знову зайде корабель. Що відбувається? Я бачу, що Ви вже вирішили. Ви знімаєте костюм з вішака, класичний екземпляр, який завжди залишається модним. Гарус, світлий і по-літньому вичесаний. Ваша рука почала ледь тремтіти; Ви вішаєте його на спинку крісла, так, мовби у відповідь на мою вимогу кинути геть Вашу шпагу, Ви опустили прапора.
РОБІНЗОН Я не думаю, що ще носитиму цей костюм. Шви мені мулятимуть.
ПОЛОНЕНИЙ Можливо, це Ваші плечі трохи поширшали внаслідок плавання; якийсь час від цього смикатиме й тягнутиме. Та незабаром цього вже не відчуватимеш.
РОБІНЗОН Заберіть його!
ПОЛОНЕНИЙ Добротний екземпляр. Жаль тільки, що він мені не пасує.
РОБІНЗОН А Ви поміряйте.
ПОЛОНЕНИЙ Ні. Він не може мені пасувати. Це Ваш костюм. На повороті біля воріт зупиняється якась машина. За мить дверцята її відчиняться й відразу знову зачиняться. Зараз полудень, на островах — це найпримарніший час. Вони виглядають тоді, мов руїни ілюзії. Безбарвні, з легким відтінком брунатного. Обгоріле море, обгоріла земля. Так ми казали там. У неба — погляд із поволокою. Крізь щілину поміж Сходом та Заходом видно очний білок. Зіниці не видно. Наближаються кроки. Для блудного сина забивають теля, а брати обмінюються костюмами. Однак це — поганий гендель. Бо цей світ ніколи мене не втрачав; він лише перемістив мене, здійснив трансфер на зовнішній пост. Він ніколи не випускав мене з поля зору. Мій костюм відповідає моєму розмірові, і він, як і Ваш, не підлягає гендлю. Я чую кроки поблизу воріт, і якщо б усе не губилося в безконтурності полудня, у цьому нестерпному, монотонному шумові, я зміг би їх розрізнити: кроки жінки з ходою від податливих стегон. Кроки чоловіків, які зняли гвинтівки з плечей і трохи бояться. Тому їхні кроки тверді — двоє парубків, яким ліпше було б полювати на співучих пташок, аніж на людей.
Гаразд.
ЖІНОЧИЙ ГОЛОС, НІЖНИЙ І ДЗВІНКИЙ Відчиняй, Ти, пірате!
ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС Відчиніть!
ДРУГИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ГОЛОС Іменем закону, відчиніть.
Малий кулачок і два тверді кулаки барабанять у ворота. Розпочинає звучати музика, яка поступово поглинає гуркотіння.
ПОЛОНЕНИЙ Пора.
РОБІНЗОН Я не можу.
ПОЛОНЕНИЙ Відчиніть!
РОБІНЗОН Я не можу.
ПОЛОНЕНИЙ Тоді це зроблю я.
Музика.
ОПОВІДАЧ У той час, коли він заточує свого олівця, йому спадає на думку, що його імені кілька років не існувало; потім його спотворили. Тепер його справді зовуть «Бенедетто». Що за життя! Бенедикт ставить в задумі кінчик олівця на папір і малює кілька кренделиків. Навколо пояса він зав’язав пуловер. І в спекотні дні треба вважати, щоб часом не застудитися — таємниця, яку осягаєш лише після багатьох років перебування на півдні. Кімната редакції не відповідає його смакам. Підлога нагадує кам’янистий ґрунт у пустелі, а вікна фасаду, затемнені на французький кшталт, виходять на море. Тут стоїть стіл, два крісла й полиця. По кутках лежать стоси старих газет, нотатників і кінопрограм. Однак скільки всього не відповідало його смакам! Скільки часу минуло відтоді, коли острів став для нього притулком, коли він опустився на березі на коліна й дякував Богові за свій чудесний рятунок? Коли патруль розшукував утікачів, батько Антоніо переховав його, а пізніше, коли він міг уже повернутися, коли повоєнний дим розсіявся, щось його тут затримало. Можливо, йому кортіло знову вступити в щоденну борню, знову голосувати за, а чи проти, так, як він із великою втіхою робив це колись, у старі часи, коли голосувати ще дозволяли. Та це було так давно. «Я від усього відірваний, і років мені ніхто не поверне. Добровільно я б ніколи цього не зробив», — промовляв він деколи сам до себе. Тепер він сидів тут і споглядав визначних шукачів пригод, яких переслідували вартові. Вартовими були хвороба й сп’яніння, любов і розчарування, смерть і минуле, а також спогади про все, що було. І саме тоді він навчився знову сміятися; сміявся він від усього серця й злостиво. Це могло б означати: ви хотіли цього! Це був час, коли у Шварцвальді цвіла шипшина[27], і дехто з друзів казав мені: «Краще, щоб Ти пішов геть.» І я одягнув тоді шапку-невидимку й подався в путь. Та я дивлюся на вас із прихильністю, хоча ви й не знаєте, що це таке — бути невидимим! Доки кати не з плоті й крові, вам вдасться ще витягнути із зашморгу голову. Я тут складаю подяку. Острів — зелений, лише влітку він дещо вигорілий, і той, хто тут мусить жити, живе не інакше, ніж де завгодно. Хліб подорожчав, Лавінія нарікає на варикозне розширення вен, у той час як Антоніо занадто багато собі дозволяє. Йому вже пора женитися.
БЕНЕДИКТ Антоніо?
АНТОНІО Так, Бенедетто.
БЕНЕДИКТ Нарешті добра новина. Карабінери схопили того бідолаху.
АНТОНІО Так, Бенедетто.
БЕНЕДИКТ Це була б добра новина. Бо ми не донесемо її до інших. Розумієш? «Смарагдовий острів, володіння мрій моїх.» Він невміло повторює текст під мелодію. Треба зважати на мрійників.
АНТОНІО Так, Бенедетто.
БЕНЕДИКТ А що, якби влаштувати псяче свято нашого іспанського ґранда? Острів перетвориться на рай для тварин. Інші вже злостяться, сплять іще гірше, відтоді, як зграя псів дружньо завиває під місяцем. Замовляємо труни й надгробки для псів! Це зворушливо й створює перспективи для нової галузі індустрії.
АНТОНІО Так, Бенедетто.
БЕНЕДИКТ А хто серед тих, що прибули сюди? Надто багато тих, хто вирушив у весільну мандрівку, надто багато серед них секретарок. Буде надто багато статистів. Однак і чайових побільшає.
АНТОНІО Так, Бенедетто.
