Радіоп'єси - Інгеборг Бахман

ОПОВІДАЧ Завдяки щасливому випадку Антоніо став тим, хто знайшов хлопця. Незвичним було, щонайбільше, що він цього разу не взяв у Бенедикта грошей за новину. Однак, можна вдатися до припущення, що він, врешті-решт, їх узяв. Стефано він віднайшов у порту, голодного, у пилюці, після того, як той проблукав кілька днів і пішов, усе-таки, на корабель, а потім непомітно прийшов сюди. Звичайно, Антоніо вдалося про все дізнатися. Хлопчина втік після того, як закінчився останній урок, з пожмаканим табелем, який мав вигляд цілковитого докору, зі шпагатом, запальничкою і ножем до чагарників у кишені. Довірливий, сильний і жартівливий хлопець, якому пасувало б мати багатьох братів і сестер. У портову ніч човни перетворилися на фантоми. Вітрила роздавали направо й наліво ляпаси, а голос сирени наказував: Не смійся! Тримай язика за зубами! Будь пильним! Попадися мені ще хоч раз! — Неводи висіли перед хатинами рибалок, натягнуті, немов рятівні сітки, призначені для самогубців. Огорожа, яка мала тримати плетиво, стогнала до ранку. Я не скажу про це вдома. Я не скажу про це вдома, навіть якщо вони битимуть мене до смерті, я не скажу про це вдома. Голос сирени завивав віроломно: так Ти не знаєш, де ця земля? Та Ти ж догори ногами тримаєш атлас! Може б Ти розплющив очі й знайшов кордони! — І він розплющував уночі сонні очі, щоб віднайти землю, і тримав атлас заціпенілими пальцями, аж поки той не затріскувався, бо земна куля не могла на ньому вміститися. Батько, очевидно, уже йде до його кімнати, кличе за собою матір, наказує їй відчинити шафу й несамовито кричить. А тепер — головне: порядок — це півжиття! А мати, звичайно, швидко ховає продірявлену шапку, яка скотилася їй прямо до рук. (Він так рвучко зірвав її із гачка!) Батько, звичайно, горлає: Дай сюди! І тоді шапка раптом стає corpus delicti[23], а мати, яка обіймає батька за шию, advocatus diaboli[24], у той час як їхня спільна дитина отримує, безсумнівно, імення «виплодок пекла». Однак землю він, все-таки, віднайшов. Коли Стефано зміг загубитися на кораблі поміж пасажирів і удавав, ніби подорожує з однією із пань або з одним із панів, або ж навіть із хамуватими типами з мотоциклами, то сумував, що не міг спостерігати за всім із вантажного люка, вимащений з голови до п’ят сажею, і що не зустрівся лицем до лиця з капітаном, навіть зі звичайнісіньким матросом, який би взяв його зі собою за вантажника вугілля. Коли він уперше побачив острів, той іще був прекрасним, уламок зірки або комета, яка впала в море і знову піднялася у блаженному оп’янінні на поверхню води. Коли ж він ступив на острів, це був уже зовсім не острів. Не було пальм із фініками, не було дров, щоб розпалити вогнище. Рибу продавали, як і на всіх базарах. Мушлі й плоди. Люди жили в будинках, а площі й вулиці були сповнені метушнею й балаканиною. Його схопили й зрадили діти. Антоніо, слава Богу, багато не говорив, а повів Стефано до бургомістра, купивши дорогою сандвіча з цибулею й помідорами, і, коли вони підійшли до будинку муніципалітету, то пішов далі сам, до приймальні панів. Повернувшись, він підсів до хлопця в коридорі на лавку. Той ковтав останній шматок і почувався ситим.

СТЕФАНО Антоніо?

АНТОНІО Так, Стефано.

СТЕФАНО Гаразд, Антоніо.

Музика.

СТЕФАНО Антоніо?

АНТОНІО Так, Стефано.

СТЕФАНО Якби мені вдалося пройти в глибину острова, вони б мене не спіймали. Ніхто б мене вже більше не бачив. Я б лишився на волі. Більше ніколи я не пішов би в порт, ні, ніколи! Я б обстежив цей острів і побачив би сліди звірів, я б заманював їх. Я можу імітувати їхні голоси. Ось послухай! Він свистить, скавулить, заманює й кличе.

Пауза.

СТЕФАНО Чому Ти нічого не кажеш, Антоніо? Звісно, Тобі це вдається краще. Я б підіймався зі сонцем і крадькома пробирався б крізь хащі. Голими руками я б розривав ліани, а там, де гущавина непролазна, я прокладав би собі дорогу ножем. Ось так. Лезо я б тримав під кутом. Ось цим ножем. Антоніо?

Пауза.

СТЕФАНО Про що Ти думаєш, Антоніо? Ти не чуєш мене. Однак послухай! Мови туземців, я, звичайно, не розумію. Та я кину зброю, якщо підійду до них ближче, і вигукну: Тут білий брат, який хоче до вас! Він прийшов із країни парових коней і сталевих птахів, та серце в нього — сповнене миру й любові, і він хоче викурити свою люльку разом із вами. Він хоче назавжди залишитися у вас.

Антоніо!

Пауза.

СТЕФАНО Антоніо, вони всі так засмагли, як Ти? Чи Ти поведеш мене до них і покажеш Твою хатину? Чи візьмеш мене зі собою на рибалку й на полювання? Скажи так! Коли інші знову складатимуть наступного року іспити й по вуха погрузнуть у писанині, ми матимемо вже гору сушеної риби. Ти вже допоміг мені побудувати хижку, і в полуденну спеку ми ліниво лежимо там і лузаємо гарбузове насіння.

Пауза.

СТЕФАНО Антоніо, Ти мовчазний як старий вождь племені, який усе знає про вічні мисливські угіддя. Чи, може, тут щось не так? Може, острів у небезпеці? Ми можемо діяти разом, начепимо бороди і нападатимемо на кожен корабель, який наближатиметься. Ми страхітливі пірати, чи не так, Антоніо?

Пауза.

СТЕФАНО Антоніо, чи не думаєш Ти, що було б добре трохи налякати тих, хто там, з того боку? Ми скочимо у човни, таранитимемо їх у кіль і з криком кинемося на кораблі цих облудників. Якщо хоч один підійде сюди, круки відразу впнуться своїми дзьобами у його плоть.

Пауза.

СТЕФАНО Антоніо, я думаю, ми змушені будемо запровадити своє право. Бо там, у них, лиш безправність. Ми — пірати, та ми не стерпимо несправедливості. Усі, хто вважає, що правда тільки на їхньому боці, будуть наказані, будуть прив’язані до корабельних щогл.

Усі, хто не дає змоги дитині висловити до кінця свою думку, будуть іще міцніше прив’язані до корабельних щогл. Не можна буде казати «Ти — злодій!» тому, у кого в кишені тільки шматок шпагату й пташине яйце. А ті, у кого кишені повні грошей, повинні будуть віддати їх. Кожного, хто завжди каже: «Ти — брешеш!» — і зі спокійною