Король стрільців - Іван Керницький

Сів-си, чуєте, на лаву, жінка поставила му мищину страви, а я розпитую: а що, а відки… А він — ніц! Понурив очі в землю і так сидить. Але глянув я на нього зблизька — ба!.. Ади! То ти такий пташок!.. А видиш! Прийшла коза до воза!.. Відразу-м го пізнав. Та й так мені, чуєте, зробилося по-дурному… Якось так — ані що казати, бо виджу, що голодний, та й каліка, ту й на ніч впросився… Якось не випадає… Спімнув-бим ти, — гадаю-си, — як ти мене в живіт копнув, але най там… Ніц-ім не казав… А він — і повечеряв, і переночував, і рано пообідав, та й ще му стара на дорогу півбохонця хліба дала… Аякже… А він гунцвот, ще й мою новісіньку кацабайку потягнув! Ая, чуєте. Таку вже, відай, злодійську жилку мусить мати… Але най там! Пропало… Або то чоловік світ пережіє?.. Аво!.. Така читальня

Прекрасний Народній Дім поставили в Заліссю. Можна сказати — щось!.. Одноповерховий. Є балькон, четверо дверей і два комини. А вікна то такі вам, як у костелі! Ріжноколірні шибки мають… На крівлі є навіть такий дріт, що громи з неба стягає… На Зелені свята робили посвячення. Величаве було посвячення! Сам пан посол промовляв з балькону… Дві години балакав. Було сім хорів, три оркестри і дев’ять єґомостів. А народу — то так видимо-невидимо!.. Як на відпусті в Крехові. На криші повівав великий синьо-жовтий стяг, а таких менших прапорчиків, то навіть не годен було почислити!.. Так!.. Хто не подивився на новий будинок, то зараз казав:

— О, ті залісяки, то не що-будь! Поставилися!.. Адіть, який палац висадили! Го, го!.. Ну, ну!..

…Хоч воно, щоправда, не штука забити крука… З будовою пішло, як по маслі. Площа була ще сперед війни, дубину й десять стосів каменя дала громада, дахівок наробила кооперативна дахівкарня, а на решту прийшли гроші з Америки.

Але свої люди також чимало причинилися! Аякже! А от цего тижня пізвали до суду одного «комітета», якому, кажуть, прилипло до пальчиків 50 долярів… Тільки ви цього нікому не балакайте!.. Так сталося — трудно… Ґрунт — що дім поставили. А решта — аво!..

Якось тамтої неділі був я знов у Заліссю. Посилали мене від нашого Виділу з таким письмом… Прийшов я, значить, до села та й питаю за читальняним головою. В читальні — кажуть. Ну, гаразд. Заглянемо і туди.

Приходжу до читальні, а тут вам тихесенько — хоч маком сій. Спокійно. Дощик до вікон собі бубнить, якась мушка бринить в куточку. Шевченко з Франком поспускали вуса додолу… Задумалися… Книжки в бібліотеці замкнені на ключик, а часописи, звинені в трубку, під столом валяються. А за столом позасідали просвітяне-виділові. Голова, містоголова і секретар… Склонили голови на груди, очима кліпають та й ногами баламкають. Бо то, знаєте, при слоті, дуже гарно дрімається… Передав я їм своє писаніє, та й розпитую про це і про те.

— Як же тут у вас, — кажу, — праця поступає?

— Та во, так во…

— Бая…

— Аво!..

— Ну, в читальні, то в вас не дуже глітно, — кажу далі.

Голова розкрив заспані очі та оглянувся по порожній світлиці.

— А ні, — притакнув, — цілком глоти немає…

— Ви, — питаю, — певно, частіше ввечері сходитеся?..

— А так, сходимося. Аякже. Часом, во, прийдуть сусід Гарасим, часом ще дехто… Довго не світимо, бо ґайсу шкода. Ну… воно навіть нема так чого… Ще зимою, як зимою, але літом?.. Але-во!.. Духота, знаєте… Так вам парно, хоч гинь. На свіжім воздусі краще посидіти. Здоровіше. Ми сьогодні тільки так-во, при слоті…

Тут нараз секретар читальні, що дрімав любенько та кивав головою, так здорово колихнувся, що аж телепнув бородою до стола. Він зараз і прокинувся з дрімоти. Ми привіталися, я цмокнув його в руку, бо він, кажуть, якийсь мій трохи стрийко. Він тутечки, в Заліссю, найкращий аматор. Яку йому ролю не дай — відіграє як німий!

— Що ж, — кажу, — стрийку, представлення тепер робите?

Стрийко три рази пчихнув, два рази позіхнув і раз плюнув.

— Ні, — каже, — не робимо. Пощо та нащо? Від своїх людей останній ґрейцар видирати?.. Ти не бачиш, який тепер крипір на світі? Соли нема за що купити… Перше, як у нас не було власної домівки, то ми старалися… І сюди, і туди, штукували, як могли… Нарід мучився, недосипляв, на проби лазив. А нині ми на бороду плюємо! В нас є свій дім, чоловіче!

— То, певно, якісь концерти устроюєте, реферати?..

— Ні… А пощо? Ніби Шевченкове свято вже клеїлося, але якось розійшлося. Франкове туй-туй мало бути, але наш діріґент якраз тоді женився… Ну… та й наші люди вже нецікаві на таке… Вже їм то переїлося… Бо перше — о!.. Ба як же!.. В нас щонеділі було щось нового! Як не вистава, то концерт, як не концерт, то реферат… Тому-то наші люди не такі, як у вас. Трохи більше отесані. До читальні їх не тре мотузком тягнути… Але тепер у нас є свій дім, то ми не журимося… Аво!..

Тут і сивенький містоголова, що досі довбав соломкою в усі, сказав своє слово:

— Ойой, Господи Боже!.. Тьфу!.. І нащо то, і пощо то, і кому то — я не знаю!.. Ну, не знаю!.. Бігме-ну!.. Якісь реферати! Тьфу!.. Та нащо? Крик в читальні робити? Насходиться вам таких, ойой, таких, вибачте за слово, дрантюхів, смаровозів, а як пічнуть сєнди, а тенди, а дискусію, а політику, а таке-во — тьфу! В нас так нема. По інших селах якісь партії, якісь сельроби, націоналісти, а в