Король стрільців - Іван Керницький

та мучеництва. Він стане народнім пророком, ґенієм, Прометеєм. Радіостації в цілім краю день і ніч подаватимуть зворушливі промови, присвячені життю та діяльності бл. п. проф. Кренґля. В усіх святинях день і ніч будуть відправлятися жалібні панахиди за його душу. В кожнім більшім місточку повстане його пам’ятник. На брошури, публікації, монографії, мемуари, портрети, відбитки в журналах, в ілюстрованих хроніках, на банкнотах та почтових значках, на етикетах і т. д. і т. д. — зужиють 50 ваґонів паперу. Повстане добродійний фонд ім. проф. Кренґля, призначений на поширювання ідеї міжпланетної комунікації. В цілім краю ще довго-довго пануватиме чорний смуток і жалоба.

Десять літ пізніше др. Кук, професор на університеті Колюмбія в Каліфорнії, стукне себе пальцем у лисий череп і скаже:

— Так! Проф. Кренґель був капітальний дурень.

Він крикне до своїх студентів: «Ґуд бай, бойс!», застромить люльку в зуби і замкнеться в ракеті власної конструкції. Та ракета матиме вигляд величезної кулі. В горішній та в долішній частині цієї кулі заінстальовані будуть мотори, що витворюватимуть могутню енергію. Професор Кук, що сидітиме у вигідній кабіні кулі, гляне на хронометр і потисне засувку число 1. Мотори горішньої частини стануть працювати, і ракета зі страшною скорістю (4 км на сек.) полетить угору. Коли куля знайдеться у сфері магнетичного притягання Місяця, проф. Кук задержить мотори горішньої частини, а потисне засувку число 2. Тепер підуть в рух мотори долішньої частини. Енергія, яку витворюватимуть в противнім напрямку ці мотори, не поборе, однак, вповні сили притягання Місяця. Та саме завдяки тому сила упадку зменшиться до цього степеня, що ракета проф. Кука зовсім легенько сяде собі на поверхні Місяця.

По трьох годинах проф. Кук в той самий спосіб поверне знов на землю. Він відчинить дверцята, вийме люльку з рота і крикне до своїх студентів:

— Так! Я також капітальний дурень. Ґуд бай, бойс!..

Потім зачинить дверцята, скине шлийки і повіситься на засувці число 2 в ракеті власної конструкції. Біля трупа знайдуть пізніше таку писульку:

«Мені дуже прикро, що я ціле своє життя посвятив на це, аби стрілити одну велику дурницю. Подорож на Місяць зовсім не рентувалася. Це країна порожніх кратерів, покритих вічним ледом. Терен не надається навіть до фільмових знимок, тому що там немає воздуху.

Луї Дж. Кук».

Крамар Сень Свистун
I.

Вісім літ крамарював Сень Свистун, колишній скорострільчик, а тепер 60-процентовий інвалід УГА, в нашій кооперативі.

За той час мінялися голови, мінялися справники і скарбники, мінялися календарці та оголошення на стінах, мінялися товари та їхні ціни, а крамар Сень Свистун все стояв за білою лядою, високий та кремезний, широкий шрам через чоло, в полинялій стрілецькій блюзі. Сень Свистун був старим воякою, за Австрію і за тата Франц-Йосифа боровся, в «штурмбатальйоні» служив, на трьох фронтах воював та дослужився навіть одної зірки, двох медалей і п’ятьох дір у голові.

А як цісар татуньо вмер, а за ним і старенька Австрія розсипалась, мов спорохнявіла діжка, підійшов цуґсфірер Петруняк до фрайтра Свистуна, що сидів в окопах, серед хижих вертепів італійських гір на люфі «свого» скоростріла і глодав кусень старої підошви, та й каже:

— Ну, Сеню, вже Австрія фертік! До цього часу воювали ми за чуже, тепер треба за своє стати!.. Там, на Україні, наші брати добувають волю, треба йти помагати!

— Гир! — відрубав фрайтер Свистун. — Як іти, то йти! — Сховав недоїджену підошву в кишеню, закинув свою «машину» на плечі — і напрям на Галилею ходом ррруш! — почвалав, аж закурилося.

…А в 1919 році, на сам Великдень, як сонце сходило, десятник Сень Свистун лишив свою праву ногу в дротяних засіках, в Зубрицькім лісі, під Львовом… Додому вернув калікою. Два киї, завошивлена сорочка і гумова протеза — це були всі його достатки.

Дома вже батька не застав — мадяри повісили, матері не застав, бо давно спочила під березами, з хати — ні сліду не лишилося, гранат розвалив. Застав лиш пусте подвір’я з поломаним тином і садок, зарослий терном та бур’янами. Цілими днями сидів він тут самітний, а сонце гріло його блідо-землисте лице, подіравлену голову і два дубові киї. Та згодом сусіди заопікувалися калікою, приодягли, нагодували, до здоровля привели… А літа — йшли…

Аж раз в неділю кличуть Сенька до громади. Прикульгав він до громадського будинку — а тут народу по береги! За столом — поважніші господарі і колишній четар УГА Гарасимяк між ними. Ов! Зніяковів інвалід УГА Сень Свистун, станув біля дверей, випрямив свої поторощені костомахи, здер догори мережане шрапнелем чоло — стоїть хлоп, гей на звіті.

А тут Гарасимяк встає із-за стола і говорить:

— Маємо до тебе діло, Сеню. Ми хочемо заложити в нашому селі кооперативу. Все вже полагоджене, нема в нас тільки крамаря. Чи згодився б ти в нас крамарювати?..

— Так єсть, голошу слухняно, пане четар! — різким басом зарапортував Сень Свистун і стукнув дубовими киями до долівки.

Усі в регіт, а Сень стоїть, мов не свій. Засоромився, як малий хлопчик, землисте обличчя зашарілося від напливу крови.

— Сеню, це не війна! — каже, сміючись, Гарасимяк. — В нас у кооперативі всі рівні, всі мають однакові права. А коли а пропоную тобі заняття крамаря, то не говорю це від себе самого, тільки в імени збору всіх тут нас присутних… Отже не я, а Загальні збори запитують тебе, чи годишся…

— Так єсть, голошу слух… — почав Сень і замовк. Не знав, сердега, кому тепер «слухняно голосити».

II.