Король стрільців - Іван Керницький

Так і не договорився я з просвітянами з Залісся. Бо ніби — що з ними балакати? Вони мають свій дім, і фертик!

— Пане товаришу, справа поширення нашого персоналу в нас поки що неактуальна…

— Пане директоре… я це розумію. Але моє положення…

— Але ж, пане товаришу, ми дуже добре розуміємо ваше положення. Но так… воно справді критичне… І взагалі теперішня ситуація є просто безвихідна! Сьогодні цілим світом трясе невмолима економічна скрута. Це лиш так говориться, мовляв, банкротує Креґер, банкротує Форд, а українські кооперативи стоять, як мур!.. В нас же обороти впали, службовиків редукуємо, платні редукуємо…

— Пане директоре… щодо платні, то я згодився би на будь-що. От, аби прожити…

— Но так, пане товаришу! Ми все те дуже добре розуміємо! Але скажіть, ради Бога, що з вами зробимо, де вас притулимо?.. Про бюрову працю не може й бути мови!.. Впрочім, як знаєте, сьогодні скрізь обов’язують т. зв. «перегони праці»… Сил до праці — багато! І то сил першорядних, висококваліфікованих. Приміром, у нас на становищах маґазинєрів працюють люди, що покінчили за границею високі технічні школи, люди з докторськими дипльомами!

— Пане директоре!.. Я й не думаю про бюрове заняття… Я можу стати до якої-небудь фізичної праці… До найтяжчої! Я хлопський син, мені робота не страшна!

— Но так, очевидно, пане товаришу, ми це розуміємо. Але ж ви числите на фізичну роботу, а ми фізичних робітників не потребуємо.

— Пане директоре!.. Я не мав цього на гадці… Я… я…

— Но, прошу?

Влодко замовк. Затиснув зуби і відвернув голову на бік.

Начальний директор поважної кооперативної установи з-поза блискучих окулярів холодними зіницями пронизував наскрізь згорблену Влодкову постать. Проти нього сидів хлопець літ дев’ятнадцяти, в чорнім, досить підношенім вбранню, в білій сорочці з викладним ковніром, з ясним, буйним волоссям, покрученим та побуреним в усіх можливих напрямках. Велика кругла голова, завішена на тонкій шийці, не трималася просто, а все безнадійно хилилася додолу. Мабуть, з приводу цього Влодкові груди наче запалися в глибоку пропасть, а ліве рам’я було вище від правого. Руки мав сухі, ніжні, «аристократичні» пальці покриті задирками та сірими мозолями на щиколотках. На обличчі не знати було ані краплинки крови. Наче зліплене з воску.

На поважному обличчі пана директора явилася легка ґримаса. «Хм!.. Це ж просто — кістяк, а не жива людина! Але цікавий тип… Здається, чи не анормальний… Вимова і рухи простацькі, але характер письма вказує на розвинену інтеліґенцію. Коли не круглий ідійот, то напевно поет. Зрештою між тими двома типами ріжниці затираються… Хм!.. Свідоцтво — відзначаюче… А ці референції: «Від пана доктора»… «Від пана посла»… Ні! Цей Дзюньо неможливий! Тому місяць впакував мені до ліквідатури якогось свого кузена, а сьогодні «горячо поручає» цього сухітника… Але остаточна пора вже його позбутися…»

Пан директор відкашлянув та поправився на кріслі.

— Но, так!.. Отже ви, пане товаришу, маєте велику охоту взятися до фізичної праці?..

— Так!.. так, пане директоре!.. Хоч би й зараз!.. Я… я лишень трохи зле виглядаю, але працювати можу…

— Умгу!.. Но, добре.

Влодко задрижав.

«Но, добре?!»

Щось радісно-тривожне защеміло в запалих грудях… Лице — прояснилося. В очах блиснула надія… Пан директор говорив дальше:

— Пане товаришу! Беручи під увагу ваше безвихідне положення, но, й ваші непересічні здібності, но, й дуже гарну опінію, яку висказують про вас ваші шановні протектори, ми спеціяльно узгляднюємо ваше прохання і постараємося його полагодити. Но, так!.. Як знаєте, ми вже сьогодні продукуємо під нашою фірмою нашу табаку до носа і нашу мазь до возів. Тепер ми знов йдемо назустріч кличам розбудови рідного промислу і приступаємо до вироблювання ремінців до підперізування штанів. В тій ділянці нашого підприємства ви, пане товаришу, найдете працю. Очевидно — фізичну, так, як ви цього бажаєте. Зазначуємо згори, що платня в початках буде дуже мала, просто ніяка… Но так, але вас це не повинно знеохотити… Тепер ще оставало би питання часу. Щодо цього, то справа ще не рішена… В кожному разі, нове наше підприємство не піде в рух скорше, як за півроку… Так що ж ви на це, пане товаришу?..

Влодко мовчав. Його ясні, мрійливі очі якось тупо гляділи перед себе. На тонких спечених устах блукала гірка усмішка…

Пан директор нетерпеливився. Нервово бубнив пальцями по столі та раз-у-раз значуче зиркав на стіну, де містився напис: «Час — то гроші! Полагодь справу і прощай!» На вежі поблизького костелу три рази вдарив дзвін. Пан директор стрепенувся. «Но, це цікаве!.. Прошу: третя година, а я ще без обіду!.. Що це створіння властиво собі думає?.. Блазнує тут, робить траґічні міни, якби йому хто рідну мамуню зарізав!.. Небагато треба, а ще розплачеться…»

Пан директор знов неспокійно засуятився на кріслі та став покашлювати.

— Кхм!.. Но так, пане товаришу… Очевидно… ви так довго ждати не можете… Ми це розуміємо. Але майте на увазі, що наші кооперативні установи не повстають так, як трести чи картелі!.. Ми не маємо міліонових кредитів, ми не починаємо з готовими капіталами, ми не йдемо відразу на великі зиски. Нам, кооператорам, присвічує ідея рочдельських піонірів, ідея, що каже починати від сотиків, ідея, що каже гуртувати в спільних підприємствах найширші суспільні шари і солідарною працею змагати до кращого завтра цілого народу.

Ці ідеї, пане товаришу, ми вперто і послідовно впроваджуємо в життя. Світ бачить, чого ми вже доконали. Якраз завдяки нашій кооперації