Король стрільців - Іван Керницький

В хаті творилися тепер дивні-дива.

«Пастиріє» познімали солом’яні брилі й попадали навколішки, бо оце явився їм Ангел Божий в довгій сорочці з натичкою та з повісмом льняного клоччя на голові. Горбатий жид з криво приправленою бородою складався в три погибелі перед царем Іродом, що нарядився в дивовижню шапку, якби позичену в князя Мономаха, а в руці держав страшенний меч зі соснової лати. Так само смертоносно виглядали шаблюки його римських воїв, що були в повишиваних сорочках і мали посинілі від морозу носи. Тут і насунула, мов хмара, височенна біла Смерть, припудрована мукою. Вона замахнулася косою й сперезала Ірода по клубах. Лютий цар покотився на солому, аж в нім всередині щось векнуло. Тут і скочив, гей Пилип з конопель, присадкуватий Антипко з чорним, як мазюка, обличчям. Він вхопив Ірода за обшівку, з пекельним реготом затащив під двері та посадив на порозі. Тоді «пастиріє» нарядили солом’яні брилі й заколядували «Бог предвічний»…

Вуйна Павлиха згорбилася на постелі й, заломивши руки, наче оце збиралась голосити над покійником, гляділа на ці дива і похитувала очіпком.

— Цуд цудесний!.. Боженьку!.. Ото раз!..

До скрині приступив читальняний голова, молодий велетень з ясним, широким чолом і чуприною, як житнє колосся.

— Вуйку, може, ви щось жертвуєте на читальню?

Вуйко Павло мов і не чув, що це до нього була мова.

Сперся ліктями на побішницю і якось хмарно дивився у вікно, що за ним іскрився і променів срібно-білий світ та процвітали зорі на хрустальному гранаті неба.

Вуйнині лагідно-допитливі очі силувалися збудити старого з отупіння.

— Павле… Чуєш?..

Але вуйко наче занімів. Тоді вуйна Павлиха, охаючи, зісунулася з постелі і подріботіла до мисника.

— А на що ти, Петруню, збираєш? На церкву?

— Ні, вуйно, на читальню.

— Ото раз!..

Вона взяла з полички полив’яну мищину й добула з неї двоє яєць. Хвилину щось міркувала і добула ще одно.

— Най! — промовив неждано вуйко Павло.

— Га?..

— Най, кажу! Глуха ‘с?..

Вуйна похитала очіпком і назад поклала яйця до полив’яної миски.

Ясне чоло читальняника Петра захмарилося.

— Вуйку! Такі ‘сте бідні?..

Вуйко Павло не обізвався ні словечком. Встав — і обережно, щоби не струтити свічки на солому, підважив віко скрині. Добув з перескринка зложений вдвоє папір і мовчки положив на скриню. Петро схилив чуприну над льняною скатертю…

…Свічка на скрині догоряла. По білих стінах вели хоровід дивні тіни. На примурку молився сірий кіт, а на постелі далі кивала очіпком вуйна Павлиха.

…Вуйко Павло прикучнув біля вікна і все ще торопів чомусь в небо, зорями мережане. В світлиці було тихо, хоч маком сій… Зі щілин у почорнілих трамах крадькома вилазив сум і кукав до макітри з жмінкою куті на дні — для духів з того світу…

…А раннім-ранком, як сонце радісне ставало й колядували різдвяні дзвони, попід білесенькі криші линула новина: що старий Павло, найбільший в селі ґазда і скупендряга, записав у тестаменті увесь ґрунт на сільську читальню… Люди — дивом-дивувалися. А забобонні говорили, що це не вуйко зробив, а вуйків син-одинак, стрілець Василько, що п’ятнадцять літ тому, на самісіньке Різдво, звінчався на нічній стежі з палкою любкою — «думдумом»… І кажуть, що на самий Свят-вечір, в ясну північ, коли зорі так чарівно процвітають, коли в стайні говорить німина, коли на льняній скатерті догоряє свічка, а кутя з деревляною ложкою ждуть на гостей з того світу — тоді завітав в рідну хату одинак-Василько і відписався від батьківщини…

…І знов пішов Молочним Шляхом у сірій стрілецькій блюзі, з крісом на рамені на віковічну стежу, що на ній немає змін, що з неї немає вороття.

Це було перед самими феріями. Вчитися тоді — ніхто не вчився, бо ноти вже були пописані, а це, хто має «гримнути», а хто «перелізти», рішалося заздалегідь, і жадні людські зусилля не могли тепер цього змінити. І хоч до закінчення року було пару днів, а наука відбувалася нормально, то вся наша братія з провінції їздила до «буди» не з ученицького обов’язку, але от щоби трохи провітритися. Рано-вранці «чоловік» замість всяких «шпарґалів» пакував до торби купелеві штанці, м’яч та спорий кусень насушного і з тим їхав до Львова. Тутечки в першу чергу мусів відвідати шкільні мури, розпитати що й як, хто при матурі дуже «пече», хто й з чого «загнувся», кого пустили, а хто «зарізався на чисто». Відтак цілою купою йшли ми оглядати «історичні пам’ятки» по Львові: фотоси по всіх кінематографах, театральні афіші, вистави зі солодощами, будки з часописами, всі львівські парки та інші закамарки. Через полуднє — соняшні купелі на «Лисій горі», потім марш до Винник, на став, звідтам знов на «Кайзервальд», де копали м’яч до самого смерку. На вулицях вже блимали ґазові лямпи, як ми, обсмалені, мов цигани, запорошені та голодні воліклися на Головний Двірець. Тутечки ждав на нас, попахкуючи сивою парою, довгий, наче ковбасниця, вечірний поїзд. В цім поїзді мали ми «свій» окремий шкільний ваґон, зараз другий за льокомотивою.

Цього вечора, в якому сталася та пригода, що про неї оце розкажу, сиділи в нашім ваґоні рідкі гості: грачі на «лялечку». Було їх трьох. Всі три дужі, широкоплечі, одіті в скіряні куртки. На головах мали зелені капелюхи зі щітинкою з дика, причепленою ззаду до стяжки. Один з них все носився з жіночою парасолькою, другий