Король стрільців - Іван Керницький

Він загорнувся в широкий плащ, званий з еспанська ponchos, заплющив очі і, здавалося, спав. Його товариш, це була людина старша, літ, може, п’ятдесяти, кріпка, жилава, але, мабуть, перепрацьована і втомлена життям. Він згорбився, спер бороду на тверді, дебелі п’ястуки і якось тупо глядів перед себе. Обличчя мав худе, поморщене, бронзове.

На моє поздоровлення вони оба байдуже махнули лобами. Я сів собі біля них на лавці під стіною, вийняв з кишені портфель та став переглядати свої документи. Мимоходом попався мені під руки український календарець, що його подарував мені в Ріо один земляк, який саме приїхав з краю.

Листкуючи його, якось ненароком задивився я на сьогоднішну дату: шестого січня…

Шестого січня? Як це? Сьогодні шестого січня?! Ні… Це неможливе… Шестого січня?

— Sennor! Чи сьогодні справді шестого січня? — не довіряючи сам собі, спитав я свого задуманого сусіда з чорним, крученим волоссям.

Цей розкрив очі, подивився наперед на мене, а потім на стінний календар і — не сказав нічого.

Я зрезиґновано схилив голову на груди. Так… Сьогодні шестого січня. І сьогодні наш Свят-вечір. Третий з черги Свят-вечір, якого я не святкую між рідними. І якого я взагалі не святкую…

Мені стало важко і боляче. Мимоволі я сягнув рукою, щоб розстібнути ковнір від сорочки. Так, але я там навіть не мав ґудзика пришитого… А мені здавалося, що цей ковнір так давить мені горло!..

Грамофон мурина грав тепер якусь тиху, журливу мельодію. Його чорний власник сидів на колодці з порожним горнятком в руках і монотонно колибався то вліво, то вправо. Я глянув на своїх сусідів: сиділи, як і давніше, похмурі, байдужі, мовчазливі.

Я закрив обличчя долонями і задумався. Мене огорнуло якесь дивне отупіння. Цілу мою істоту виповнила сіра порожнеча. Пустка і темрява без меж і без дна… Та ось із цеї порожнечі став, як з казки, виринати ясний і білий світ. Ген, он там, в далечині, село, моє рідне село. Низькі повітки й криші окутані сніговим пухом. Це сьогодні Свят-вечір… Свічка палає на столі, застеленім білим рядном! Під столом пахуче сіно, в куті дідух. А ось і сестри в вишитих сорочках… І братчик малий плеще в долоні… Мати вечерю подає… А батько, старий, дорогий батько, нагортає в ложку куті та сіє її по стелі… Гей!.. Що це? Дзвонять? А! Колядники! Вже під вікном… Вже… «Бог предвічний народився! Прийшов днесь, із небес, щоб спасти люд свій весь…»

Я стрепенувся! Схопився з лавки… широко розкрив очі… Що це?! Чи я сплю? Ні, не сплю! Таж докладнісінько бачу дві латки на своїх колінах, голі стіни контори і чорного мурина в білих нагавицях…

Та проте — я чую, що колядують! Ну, чую. Колядують «Бог предвічний!..» Багато дзвінких молодих голосів виспівує, аж контора ходить… І то, здається, десь тут, під вікном!..

Ні! Цього вже забагато! Чи я не при своїм розумі?!

Мій погляд впав на двох робітників, що сиділи біля мене: вони також прискочили до стола, на якім стояв грамофон…

Так!.. Це він…

Це грамофон чорного сторожа контори колядував тепер «Бог предвічний…» Оцей сірий, ебонітовий кружок співав ту радісну, різдвяну пісню, яка гомоніла сьогодні у вечір по всій широкій українській землиці. Вона загомоніла також і тут, на другій півкулі, серед віковічного, бразилійського пралісу.

Ми всі три стояли наче вкопані і слухали, схиливши голови. Аж як затихли останні звуки коляди, тоді глянули один другому у вічі… Наші обличчя були схвильовані. Вони блистіли тихим щастям і тугою. В очах стояли сльози. Потім ми один другому міцно стиснули руки.

Ми всі три були українці.

Колядники

Свічка на скрині похнюпилась і плакала білими сльозами, що завмирали в грудочках на цілушці житнього хліба. Під льняною скатертю пахла відцвілим літом отава, і сніп вівсяний на покутті клонив кучері перед богами, павутинням закосиченими. По світлиці лазили сновидами сум і нудьга. Рачкували по розстеленім дідуху, квокали та ціпали, щоби вуйні Павлисі неслися кури навесні. Присідали на порозі, нишпорили під припічком, силялися на жердку з платтям і кожухами й кукали до щербатої макітри з жмінкою куті на дні — для духів з того світу…

Знадвору влетів до хати й радісно стріпотав крилами гомін коляди. Біля загати заскрипів сніг під гурмою чобіт. Сум і нудьга засуятились і хоч-не-хоч полізли одно за другим у щілини в почорнілих трамах. Свічка якось радісно мелькнула жовтим язиком, а божі достойники в сіменатих рамах видивилися на себе з усіх кутів світлиці — наче здивувалися… За бабкою припинив свій отченаш сірий котисько, а на постелі перестала кивати очіпком вуйна Павлиха.

— Павле!.. А стань-но!.. Хто то там?..

Вуйко Павло перехилився через побішницю до вікна.

— То ті з козами…

— Га?

— З козами!

— А відпукай!.. Защіпи двері… Снігу нанесуть за ходаками…

Але ті «з козами» вже були на порозі. За ними гульнув попід ноги до світлиці шпаркий, морозний подув. Свічка полохливо закліпала віями, але не погасла.

— Христос раждасться! — загули хором «пастиріє» в солом’яних брилях і поставили на скрині вертеп.

— Славіте!.. А запирай там двері! Отворив настижир, як в червцю!..

Вуйко Павло, кахикаючи, підвівся з лави й закинув на плечі сердачину, що на ній був прикучнув і здрімався. Вуйна поправила на голові лабату хустку, втикаючи під очіпок восковими пальцями жмутки молочного волосся.

Сірий кіт висунувся з-за