Король стрільців - Іван Керницький

Крамарювати — це нелегка штука! Це гірший дідько, як найбільше загрожений відтинок на фронті… Та що! На фронті, то ти пан! Сидиш собі в рові, як у Бога за дверми, та й кропиш з «Максима» куди попало. А тут… Обставили чоловіка зі всіх сторін скриньками, мішками, бочками, склянками, той репетує давай йому то, а тому то, а тому то, — ну і роби, що хочеш, і дій, що хочеш, хоч головою бий до цеї гемонської паки з білою цератою!.. Такі невеселі думи снував інвалід Сень Свистун в перших днях своєї діяльности на полі кооперації. А ще, як всадили йому під ніс вагу з тягарцями, а лядовий денник, а книгу довжників, а ключі, а підручну касу, а фактури — то хлописько, як то кажуть, збаранів до чиста! В першій хвилі хотів натягнути шапку на вуха і тікати щосили о одній осиротілій нозі… Та потім поміркувався. Га! Пропав капшук і штири ґрейцарі, пане десятнику Свистуне! Асентерований раз, нема рекурсу! Каменій тепер за лядою і не рипайся, бо за дезерцію куля в лоб!! Ех, прокляв тоді Сень Свистун і себе, і свою долю горбату, кожне деко, кожну кісточку цукру.

Все йшло йому, як з Петрового дня. Вага десь погубила тягарці, як квочка курята, в лядовій книжці понасмаровував таке, що й сама Кооперативна Рада не розчовпала б ні крихти, тут переважив, там не доважив, тут недоплатив, там переплатив, тут сіль пішла на землю, там пляшка з оцтом розбилася — біда! Але хоч Сенькова голова була дірава, як решето, — то все-таки його хлопський розум не вспів ще зовсім з неї вивітрити. За тиждень-два наш Сень знюхав уже письмо носом, як то кажуть, і з грубшого познайомився з новим фахом. Був уже досить ділово образований, бо знав, що фактурою мила завивати не можна, що цукорки з нитками мішати не треба і що баньку з нафтою пхати межи міхи з крупами — таки не слід. Набрався рівноваги в руках, став точно важити, добре числити і порядно записувати. Писав поволеньки, зі скупленою увагою, кожне слово починав великою буквою, а при кінці малював товсту точку. А що хлопець був з роду дотепний і балакучий, то скоро всі його полюбили. Умів заговорити і до малого, і до старого, з кожним собі порадив, кожного вдоволив. Бувало, прийде дівчина за голкою — а тут, як на злість, сьогодні не стало. Тоді наш Сень як зачне приговорювати, а жартувати, моргне раз, моргне другий (гарний був, вражий син, хоч з діравим чолом), то дівчина й не оглянеться, як вертає домів зі синкою до білля, чи з пастою до чобіт.

— Таке то було недавно нещасливе, — говорили ґазди. — Лазить то, бувало, за лядою, гей тіло без душі… А тепер — звивається, як цізорик, хоч і каліка рахувати.

— Ая! Нараз прийдеш два дека купити, то він тобі нагорне з десять, потім з дев’ять надкине, а з деко по столі розсипле, і таки недоважить… А тепер не встиг чоловік сказати, чого треба, — вже все приготоване! І чистенько всюди, вага — аж світиться, дуже ладно!..

— Е, що така куропатва варта! — бурчить якийсь невдоволений. — Наліпив скрізь табличок, гей в бюрі, — ані закурити, ані плюнути по християнськи, ані носа висякати, шапку скидай, як у церкві… тьфу!..

Що як що, але боргувати не любив Сень страшенно. Це смерть його була! Бувало, прийде покупець до склепу: Сень і заговорить до нього привітно, і пожартує, а як зайде мова на «книжку» — наш крамар відразу осовіє. Скривиться, як середа на п’ятницю, тягне ту нещасливу книжку з полиці, немовби на тортури його брали за неї… Особливо не міг він терпіти того, як молоді парубки боргували ріжні витребеньки, а потім не віддавали довгу. Таким довжникам він прямо дихати не давав на кожнім кроці.

— О, о, вже йде цей пан, що завжди бере цукорки на кредит! — говорив. — Чи тебе, Ганю, з пам’яти викинуло, що ти хочеш йти заміж за такого діловода? Він сотика при душі не має!..

Деякі взяли собі ці «отченаші» до серця і справді перестали боргувати. Інші, бундючні та ворохобливі, пробували фукатися — але Сень лише розведе свої широчезні рамена, грізно насупить густі брови, аж згоїна на чолі набігне кров’ю, — зараз кожний замовкне. Всі знали, що Сень Свистун, хоч каліка, то сильний, як медвідь, і здоровенний міх соли термосить в одній руці, як жид теля.

Прийшов кінець першого року Сенькового крамарювання. Ще далеко до кінцевих Загальних зборів — «пани директори» раз у раз лякали Сенька:

— Буде ж тобі баль, чоловіче. Ми переглядали книги — виходить манко, як бик! Ти знаєш, чим то пахне?..

Сторопів, неборак, зажурився. Поганенько з нами — думає. Щоправда, не дуже він там вірив тим книгам, а ще менше «панам директорам», бо ці нераз його в цей спосіб на «бас брали» — та все-таки, мара його знає?.. Може, й переборщив дещо… Зблід наш крамар, помарнів, ні сон, ні їжа його не береться, ходить мов не свій від голови до скарбника, від скарбника до книговодця, розпитує, а що там, а як там, а ці, іродові душі, лиш: «Побачиш на зборах!..» І підсміхаються таємно. А тут ще, як на біду, люстратора на ревізію принесло! Маєш, бабо, книш! Ну, тепер капут, думає Сень; на самий звук слова «ревізія» в нього душа завмерла. Але вечором пошкандибав таки під хату голови, де ночував люстратор; тут і побачив Сень крізь вікно свого «ворога»… Що ж, панок, нічого собі, лисий, як коліно, черевце нівроку, чималеньке, сидить за скринею, яйце за яйцем лопкає і чайок попиває… Гм! Чоловік, як чоловік… Аж рано-вранці суне «ревізія» до кооперативи! Попереду сам люстратор з течкою і паперами, за ним голова, також з паперами, за ним книговодець, також з паперами… Інвалід УГА Сень Свистун як стій випрямився «на позір», побачивши стілько «саржі». Стоїть, анічичирк.

— А тепер поволі переведемо собі інвентуру, —