Сурма лебедя - Елвін Брукс Уайт

— А ким же ще ти можеш бути-плавати, як не лебідь лебедем? — обізвалася на те дружина-лебідка. — Чи ти міг би попливти, як олень оленем, га?

— Ой ні, оленем — ні! Твоя свята правда. Дякую тобі, моя люба, що підправила мене!

Це тверезе зауваження подруги спантеличило лебедя-мужа. Він так любив висловлюватися вишукано та витончено — ну й, зокрема, йому подобалося думати, що він, лебідь, плаває саме по-лебединому. Тож він надумався надалі більше плавати — менше балакати.

А майбутня матінка-лебедиця знай дослухалася, вже цілий ранок, до того лускотіння шкаралущі. А ще час від часу вона відчувала: щось ніби борсається-ворушкається у гнізді під нею! Химерне то було відчуття. Он скільки довгих-предовгих днів лежали собі ті яйця тишком-нишком, а тут, нарешті, ожили, заворушилися життям! Але вона знала: їй треба ще якийсь час посидіти отак, незворушно.

Десь надвечір мати-лебедиця дістала нарешті винагороду за своє терпіння. Вона зазирнула донизу, а там щось штовхається… і ось, розсунувши її пір’я на боки, виткнулася крихітна голівка — перше дитятко, перше лебедятко! Було воно таке вже м’якеньке, пухнастеньке. Але не біле, як його батьки, а сіре. Його лапки, ніжки були гірчичного кольору. А оченята які блискучі! На тих хистких ніжках, воно все-таки проштовхалося на волю й стало поруч мами, витріщаючись на світ, який оце тільки вперше побачило. Його мама ніжно заворкотіла до нього, а воно ж було таке раденьке почути її голос! А ще ж яка то радість: зробити перший ковток свіжого повітря, після такого довгого ув’язнення в клітці — чи то пак у яйці.

Ось і тато-лебідь, що цілий день видивлявся на те гніздо — очі видивив! — уздрів, як виткнулася та крихітна голівка. Серце йому так і підскочило на радощах.

— Лебедятко! — вигукнув він. — Нарешті лебедятко! А я ж його батько, з усіма такими приємними обов’язками та благословенними відповідальностями батьківства! Ох, ти ж любий мій синочку! Яке щастя — бачити, як твоє личко визирає з-під того пернатого прихистку грудей твоєї мами! Під цими чудесними небесами, на такому тихомирному озерці, під ласкавим, довгим промінням цього надвечір’я!

— А звідкіля ти взяв, що це синок? — не погодилася з ним його дружина. — Це донечка, аби ти знав! Ну, в будь-якому випадку воно — лебедятко, і то живеньке-здоровеньке, слава Богу. А я вже й інших відчуваю: заворушилися піді мною! Має вийти добрий виводок. Може, навіть матимемо всіх п’ятьох живесеньких! Ще до завтра й дізнаємось.

— Я цілком певен: так воно й буде! — погодився тато-лебідь.

Наступного ранку ще тільки сіріло, а Сем Бівер уже й виліз зі своєї койки. Батько все ще спав собі. Сем одягнувся, розпалив вогонь у пічці. Підсмажив собі кілька скибочок бекону, зробив дві грінки, налив склянку молока, а тоді сів і поснідав. Покінчивши зі сніданком, знайшов олівця, аркушик паперу й написав записку:

Я пішов на прогулянку. Вернусь на підобідок.

Сем лишив записку на помітному місці, щоб її легко знайшов батько, а тоді взяв свого бінокля, компаса, почепив мисливського ножа на пояс і рушив: через ліс, болото — до озерця, де поселилися лебеді.

До озерця хлопчик наближався обережно, з біноклем на грудях. Було все ще трохи за сьому ранку, сонце ще не припікало, й повітря було прохолодне, але таке духмяне, просто чудо. Дійшовши до своєї колоди, Сем умостився на неї й приклав бінокля до очей. Збільшувальні лінзи створювали такий ефект, ніби лебедиця на гнізді сидить лише за кілька кроків від нього. Вона не ворушилася. Лебідь плавав поруч. Обидва великі птахи дослухалися й чекали. Обоє вони побачили Сема, але вони не мали нічого проти його присутності — навпаки, їм це навіть подобалося. Одначе Семів польовий бінокль їх неабияк здивував.

— Чогось у хлопчика сьогодні такі величезні очі! — шепнув лебідь лебедиці. — Вони в нього незмірно великі!

— А я гадаю, то в нього не очі великі, а просто такі окуляри для далини — далекогляди, — пояснила лебедиця. — Я не знаю напевне, але, мабуть, коли дивитися через ті польові окуляри, усе побачене здається ближчим і більшим.

— А що, ті його окуляри можуть показати мене ще більшим, ніж я є насправді? — з надією запитав лебідь.

— Гадаю, що так, — відповіла лебедиця.

— Ну, як подумати, то це мені подобається, — сказав лебідь. — О, ще й як подобається! Можливо, ті хлопцеві далекогляди можуть показати мене не тільки більшим, а й ще граційнішим, ніж я є насправді. Як ти гадаєш?

— Може, воно й так, — відповіла дружина, — але навряд чи. Краще б ти не був аж таким дуже граційним, а то ще завадить. Знаєш, ще в голову вдарить! Надто вже ти марнославний птах.

— Та всі лебеді марнославні, — виправдався лебідь-муж. — Бо ж лебеді й мають почуватися гордими та граційними. На те ми й лебеді!

Сем не міг зрозуміти, про що говорять двоє лебедів. Він тільки й знав: вони розмовляють, і серце йому калатало від самої думки, що це ж він слухає їхню розмову! Хлопчик був задоволений тим, що ці двоє великих птахів приймають його товариство серед цієї дикої пущі. Він тішився повнотою щастя.

Коли ранок став у розповні й сонце викотилося на небо, Сем знову подивився у свій бінокль, сфокусувавши його на гнізді. Й нарешті вгледів те, заради чого прийшов сюди: малесенька голівка виткнулася з-під маминого пір’я — голівка новонародженого лебедя-сурмача! Ось маля видряпалося на край гнізда. Сем роздивився його сірі голівку й шию, все тілечко, вкрите м’яким пухом, жовті ніжки, лапки з перетинками для плавання. Небавом виткнулося й ще одне лебедятко. Потім іще одне. Потім перше знов увертілося в мамине пір’я, щоб зігрітись. Згодом одне