Сурма лебедя - Елвін Брукс Уайт
А лебідь, її муж, тим часом неабияк розлютився.
— Чи ж на те я так довго летів до Канади, щоб мати тут мороку з якимсь хлопчиком? — вигукнув він. — Ми з тобою забилися в цю ідилічну глушину, в цю далеку від галасу криївку, аби натішитись заслуженою всамітненістю!
— Ну, — розважливо мовила його дружина, — хлопчик і мені мозолить очі, але я мушу визнати: поводиться він чемно. Він бачить нас, але не кидається камінцями. Не жбурляє дрючків. Він просто спостерігає.
— А я не бажаю, щоб мене спостерігали! — й далі обурювався лебідь. — Чи ж на те я трудив крила, добивався до самого серця Канади, аби мене тут спостерігали? А ще ж я не бажаю, щоб спостерігали тебе! Тільки я маю на це право. Ти ж якраз тужишся, щоб знести яйце (принаймні я сподіваюся, що ти це робиш), тож ніщо не повинне тебе тривожити! Я давно переконався: всі хлопчаки кидаються камінцями й дрючками, бо така вже їхня природа. Ось зараз я як налечу на того нахабу, як ударю його моїм могутнім крилом, то він подумає: хтось улупешив його ломакою! Дам йому хіба такої прочуханки!
— Ну, постривай хвилинку! — попрохала лебедиця. — Немає причини розпочинати бійку. Поки-що той хлопчик мені не заважає. Та й тебе ж він не чіпає.
— Але ж як, що занесло його сюди? — не вгамовувався лебідь-коб, переходячи на крик. — Як він сюди втрапив? Людські хлопчики не літають, і немає в цій частині Канади жодної дороги. П’ятдесят миль відділяють нас від найближчої дороги!
— Може, він збився з дороги, — припустила лебідка. — Може, помирає з голоду? Може, хоче розграбувати гніздо й пожерти мої яйця? Але на це ніби й не схоже. Вигляд у нього не захарчований. Хай там як, а я змостила собі це гніздо, знесла трійко пречудових яєць, і ось зараз я маю намір знести й четверте!
— То хай щастить тобі, моя люба! — побажав лебідь. — Я буду ось тут, поруч, і захищу тебе, як щось трапиться. Давай, знось яйце!
Протягом наступної години лебідь поволеньки, раз за разом, обпливав крихітний острівець, несучи варту. Його дружина спокійно сиділа собі на гнізді. А Сем, сидячи на своїй колоді, боявся бодай пальцем поворухнути. Це видовище — лебеді — його просто зачарувало. Він зроду ще не бачив таких великих водоплавних птахів. Зачувши їхні суремні гуки, він попоблукав лісами-болотами, поки нарешті вийшов на це озерце й нагледів їхнє гніздо. Семових знань про птахів вистачило, щоб визначити: це — лебеді-сурмачі. Хлопчик завжди почувався щасливим, коли опинявся десь у дикому місці серед диких істот. Сидячи на тій колоді й спостерігаючи лебедів, він мав десь таке добре почуття, яке переживають декотрі люди в церкві.
Годинку поспостерігавши, Сем тихо підвівся. Неквапливо, обачливо подався він геть, ставлячи по-індіанському ногу поперед другої ноги, майже безшелесно. Лебеді провели його поглядом. Лебедиця зійшла з гнізда, а тоді озирнулася. Там, на денці гнізда, серед пуху та м’якого пір’ячка, лежало, ціленьке-гарненьке, четверте яйце. Лебідь перевальцем підійшов до острівця й зазирнув у гніздо.
— Шедевр! — виголосив він. — Яйце бездоганної краси й довершених пропорцій! Завдовжки — сантиметрів дванадцять, коли не більше.
Дружина задоволено вислухала його похвалу.
Коли ж лебедиця знесла й п’яте яйце, вона відчула повну втіху. Гордо оглянула вона всі п’ять яєць. А тоді вмостилася на гніздо — зігріваючи кладку, висиджувати майбутніх діточок. Обережно дзьобом поправила положення кожного яйця, аби всі вони отримували якнайбільше її тепла. А муж-лебідь плавав довкола, щоб звеселяти дружиноньку та захищати її від ворогів. Бо ж знав: через ліс добирається до них лис! Чув, як той дзявкає ночами, коли щось уполює…
Минали дні за днями, а лебедиця все так само незворушно сиділа на яйцях. Минали й ночі за ночами, а вона все сиділа-висиджувала, обдаровуючи своїм теплом свої яйця. Ніхто її не турбував. Хлопчик як пішов геть, то більше й не з’являвся: може, він більш ніколи й не повернеться? А всередині кожного яйця діялося щось таке, чого мати-лебедиця не могла бачити: там формувалися малесенькі лебедятка. Минали вже й тижні: дні довшали, ночі коротшали. Навіть коли йшов дощ, лебедиця все так само сиділа на гнізді: хай собі дощить, хай собі ллє.
— Моя люба! — якось надвечір звернувся до неї муж-лебідь. — Чи ж твої обов’язки не видаються тобі часом обтяжливими або набридливими? Невже ти ніколи не стомлюєшся все сидіти на одному місці й все в одній позі? Все на тих яйцях, без жодних тобі розваг, утіх, виходів у світ чи й витівок? Невже тобі ніколи не дошкуляє нудьга?
— Ні! — твердо відповіла дружина. — Таки ніколи.
— Але ж воно незручно: весь час сиди та й сиди на тих яйцях?
— Авжеж, незручно, — погодилася терпляча дружинонька. — Але ці невеличкі незручності я легко перетерплю, аби пустити малесеньких лебедяток на світ.
— А чи знаєш ти, скільки ще днів тобі сидіти? — допитувався муж.
— Не маю жодного уявлення, — відказала вона. — Але я спостерегла, що качки з того краю озерця вже повисиджували своїх каченят. І я помітила, що й у косиків-червонокрильців повилуплювалися їхні косенятка, а вчора укмітила, як смугаста скунсиха полювала понад бережком, а за нею підбігали й четверо маленьких скунсенят. Отож я й здогадуюсь, що скоро-скоро і я відсиджу своє сидіннячко. Як ніщо не завадить, то небавом ми й побачимо наших малесеньких діточок — чудових наших лебедяточок!
— А хіба тобі не дошкуляє голод, хіба спрага не мучить? — співчутливо допитувався муж-лебідь.
— А таки мучить! — визнала дружина-лебедиця. — Як по правді, то я оце б і напилась залюбки водички.
Стояло тепле надвечір’я, сонечко добре гріло. Тож майбутня мама вирішила, що безпечно буде залишити свої п’ятеро яєць лише на кілька хвилин. І вона встала. Кинула на яйця ще пір’ячка, що лежало з боків, аби ніхто не вгледів — не зурочив та щоб більше було яйцям тепла, поки вона нап’ється. Тоді ступила на землю й плюхнулася у воду.
