Сурма лебедя - Елвін Брукс Уайт

Їй було так добре, що й не відчула, як близько підкрався до неї ворог. Лебедиця не вгледіла рудого лиса, що вистежував її зі своєї схованки за кущами. Його ж привабило до води гучне хлюпотіння. Невже гуска? Але принюхався й розібрав: то дух лебедя! Ага, стоїть спиною до нього… Обережно почав скрадатися. Завелика здобич, не піднести… але загризти-задушити можна, й покуштувати крові, м’ясця… Але муж-лебідь усе ще плавав по озерцю, й він перший укмітив лиса.

— Бережись! — просурмив він. — Цієї ж миті до тебе підкрадається лис! Його очі палають, мов дві жарини, хвіст стирчить трубою, животом він припадає до землі, а в душі його одне-єдине бажання: пролити кров! Ти у великій небезпеці! Ось зараз ми дамо йому бій!

Та поки лебідь виголошував свою вишукану засторогу, сталося щось несподіване — негадане для всіх. Саме тієї миті, коли лис уже наготувався стрибнути й вгородити свої зуби в лебідчину шию, у повітрі просвистів кинутий чиєюсь рукою дрючок. Кидок виявився влучний — просто в ніс катюзі! Рудий як підскочить! І драла в гущавину.

Обоє лебедів не могли збагнути: що ж це воно сталося? А тоді помітили, як ворухнулися кущі. З них вийшов Сем Бівер — той самий хлопчик, що був зробив їм візит місяць тому. Сем задоволено усміхався. В руці він тримав запасного дрючка — на той випадок, якщо лис нахабно повернеться. Але тому ніяк не хотілося вертатись. Надто вже болів чутливий ніс — і де й поділося бажання поживитися свіжою лебедятинкою.

— Привіт! — тихо мовив лебедям Сем.

— Ку-гуу, ку-гуу! — відповів лебідь.

— Ку-гуу! — відповіла й лебідка. Озерце аж задзвеніло від суремних гуків: «Радість! Радість! Перемога над лисом!»

Сем весь аж затріпотів від того лебединого галасу (дехто стверджує, ніби у лебедів-сурмачів виходить звучання не так сурми, як, коли точніше, французького ріжка). Хлопчик несквапно підійшов до тієї невеличкої коси й сів на свою колоду. А лебеді вже не сумнівалися: то ж він прийшов їм на допомогу, він їм друг! Так, цей хлопчик урятував лебедиці життя. Він опинився у потрібному місці в потрібний момент і з належним озброєнням. Лебеді були такі вдячні йому! Лебідь підплив до Сема, вийшов на берег і став перед самим хлопчиком, по-дружньому на нього дивлячись і граційно вигинаючи шию. Ось він так осмілів, що обережно витяг шию і мало не торкнувся хлопчика! А в Сема жоден м’яз не здригнувся — тільки серце шалено калатало від хвилювання й радощів.

Лебедиця ж хутенько попливла до свого гнізда й повернулася до свого обов’язку: висиджувати потомство…

Того вечора Сем, перш ніж піти на боковеньку, дістав свого записника й схопив олівця. Ось що він записав:

Я не знаю чудеснішого видовища в світі за гніздо, повне пташиних яєць. Яйце містить у собі життя, воно — найдовершеніша річ. Таке прекрасне й загадкове… Яйце незрівнянно краще за тенісний м’ячик чи за круглячок мила. Тенісний м’ячик завжди лишатиметься тільки тенісним м’ячиком і більш нічим не стане. Круглячок мила буде просто круглячком мила — тільки змилиться до такого крихітного змилка, що користі з нього вже ніякої, тільки викинути геть. А яйце одного чудового дня перетвориться на живу істоту. Лебедине яйце розлупиться, і з нього вийде малесеньке лебедятко. І гніздо майже таке саме чудесне та загадкове, як і яйце. Звідки птаха дізнається, як їй звити гніздо? Ніхто ж і ніколи її цього не вчить. Звідки птаха дізнається, як їй звити гніздо?

Сем закрив записника, сказав батькові добраніч, загасив лампу й заліз у свою койку. Полежав трохи, чудуючись, як то птаха сама знає, хоч ніхто її не вчив, як їй звити гніздо… і небавом очі йому склепилися — він заснув.

Уночі лебедиці здалося, ніби з яєць долинає якийсь лускіт. А десь удосвіта вона достеменно відчула: щось ледь ворухнулося в неї під грудьми, от ніби там заборсалося малесеньке тілечко. Либонь, нарешті повилуплюється з яєць малеча! Але щоб яйця борсалися-барушкалися? Ні, вирішила лебедиця, слід дочекатися, поки під тобою опиниться щось уже інше — не таке, як яйце! Тож вона навіть не зворухнулася, а тільки дослухалася, чекаючи. А муж-лебідь усе так само плавав поблизу, пильнуючи ворогів.

Ох, і нелегко ж маленькому лебедяті вийти на світ Божий зі свого яйця! Та жодне лебедятко ніколи звідтіля й не вийшло б, коли б матінка-природа не підкинула йому двох важливих помічних пристроїв: сильного шийного м’яза та маленького зубчика-кинджальчика на кінчику його дзьоба. Той зубчик вельми гострий, і ото ж ним лебедятко й пробиває дірочку в міцній шкаралущі яйця. А коли вже пробито бодай малесеньку дірочку, то решта — щонайпростіше. Тепер лебедятко вже може дихати. І воно ж не перестає борсатись — аж поки й виборсається на волю.

Тепер і муж-лебідь засподівався як ніколи: це ж ось зараз, за хвилинку, він стане батьком! Думка про батьківство навіяла йому горді й поетичні почуття. І він повів мову до дружиноньки.

— Ось тут я плаваю, лебідь лебедем, коб кобом! — заговорив він. — А земля тим часом купається в дивовижній красі. І вже, помаленьку-потихеньку, світло дня розливається по небу. Он звільна підіймається туман, мов пара над чайником, а я плаваю, лебідь лебедем, а яйця тим часом лусь-лусь: тож малесенькі лебедята пробиваються у життя, щоб заіснувати! А я ковзь та й ковзь по плесу. А світло все ясніше! А повітря все тепліше! Ось помалу й туман розвіюється. А я плаваю та й плаваю, лебідь лебедем, коб кобом! Пташки заливаються