Сурма лебедя - Елвін Брукс Уайт
Так спливла година. А тоді одне лебедятко, сміливіше за інших, покинуло гніздо й гайнуло перевальцем по бережку маленького їхнього острівця. Коли ж це сталося, мама-лебедиця негайно підвелася. Вона вирішила: настав час повести діточок у воду.
— Всі за мною! — звеліла вона. — І тримайтеся разом! Уважно стежте, що я робитиму. І ви робіть те саме, що й я. Плавати — це легко!
— Одне, двоє, троє, четверо, п’ятеро! — полічив лебедяток Сем. — Одне, двоє, троє, четверо, п'ятеро! П’ятеро лебедят — і це така правда, як і те, що я живу на світі!
А лебідь, як уздрів, що його дітки дибають до води, відчув, що має вчинити щось батьківське. І виголосив перед ними цілу промову.
— Ласкаво прошу до озерця й сусіднього болітця! — запросив він свою малечу. — Ласкаво прошу в світ, у якому є оце самітне озерце, оце пречудесне болото, таке дике й незіпсуте! Ласкаво прошу до сонечка й затінку, до вітру й погоди! Ласкаво прошу до води! Вода — то рідна стихія лебедів, і ви в цьому хутко й переконаєтесь. Плавати — це для лебедя так само легко, як і дихати. Ласкаво прошу до небезпек, яких ви маєте остерігатися: лихого лиса з його скрадливою ходою та гострими зубами, підступної видри, що так і старається підпливти знизу й хап тебе за ніжку! А ще — скунса-смердючки, що виходить полювати ввечері й ховається в тінях. А ще — койота, хижого мисливця, що люто виє і ще більший за лиса. І стережіться свинцевих кульок, що лежать на дні всіх озер-ставків, куди вони попадали, випущені з мисливських рушниць. Не ковтайте їх — вони вас отруять! Будьте пильні, дужі, хоробрі, граційні — і завжди йдіть слідом за мною! Ось зараз я попливу вперед перший, а ви — за мною, одне за одним, низкою-вервечкою! А ваша віддана вам матінка захищатиме вас іззаду. Спокійно і впевнено у воду — плюсь!
Мама-лебедиця, раденька, що муж-лебідь нарешті договорив свою промову, ступила у воду, кличучи й малят за собою. Лебедята якусь мить повитріщалися на воду, а тоді, похитуючись, подибали вперед. Скік! І вже й попливли. І яка ж водиця приємна! І як просто плавати — немає в цьому жодної мороки-науки. А ще водиці добре попити. Кожне лебедятко зробило ковточок. Їхній щасливий тато так гарно вигинав свою шию то понад ними, то довкола них, мов промовляв: захищу вас від усього лихого! А тоді він, зовсім поволі, поплинув уперед, а лебедята попливли слідом за ним вервечкою. Їхня матінка-лебедиця замикала процесію ззаду.
— Яке видовище! — прошепотів Сем. — Просто неймовірно! Семеро сурмачів, мов на шнурочку, і п’ятеро з них допіру лиш вилупилися з яйця! Сьогодні у мене щасливий день!
Хлопчик майже й не помічав, як він закляк від такої довгої посиденьки на тій колоді.
А лебідь, як і всі батьки, хотів похвалитися своїми дітками перед кимось. Тож він і повів лебедят туди, де сидів Сем. Вони повиходили з води й поставали перед хлопчиком — усі, за винятком лише матері-лебедиці. Вона зосталася позаду, на воді.
— Ку-гуу! — привітався тато-лебідь.
— Привіт! — відповів Сем. Він ніяк не сподівався, що буде ще й така церемонія, тож сидів завмерлий, ледве дихаючи.
Тут перше лебедятко подивилося на Сема й пропищало: «Пі!» Друге лебедятко подивилося на Сема й мовило: «Пі!» Так само привітало Сема й третє лебедятко, а за ним і четверте. А от у п’ятого лебедятка це чомусь не вийшло. Воно розтулило дзьобика, але нічого не спромоглося вимовити. Зробило ще зусилля, щоб таки сказати: «Пі!» — але так і не видало жодного звуку. Тоді п’яте витягло шийку, схопило дзьобиком Семів шнурок і ну його сіпати. Хвилина зусиль — і шнурок розв’язався. Тоді лебедятко його й пустило. Це воно так ніби привіталося. Сем заусміхався.
А тато-лебідь помітно занепокоївся. Він простяг свою довгу білу шию поміж лебедятами й хлопчиком, а тоді підштовхнув своїх діточок назад до води, до їхньої матері.
— Всі за мною! — звелів він. І, переповнений гордощами, дуже граційно повів їх геть.
Та ось мама-лебедиця вирішила, що малеча вже досить наплавалася і, мабуть, трохи й змерзла, то вийшла на берег і, присівши, покликала діточок. Ті хутко повискакували з води, та до мами, й ну ховатися під її пір’я, щоб зігрітись. Мить — і вже не видно жодного пухнастика!
Опівдні Сем підвівся й пішов назад, до табору, весь переповнений враженнями від побаченого. А наступного дня вони з батьком зачули гурчання двигуна в небі й побачили: веде Коротун свого літака, щоб їх забрати! Отож наплечники — на плечі! «До побачення, таборе! До осені!» — попрощався містер Вівер і, замкнувши двері, любовно поплескав їх рукою. Посідали вони з Семом у літак — і ось уже й летять на свою Монтану. Містер Вівер так і не довідався, що його синок бачив, як лебеді-сурмачі виводять своє потомство. Сем так і не розкрив батькові своєї таємниці.
«Хай я й до ста років доживу, — подумав Сем, — а ніколи не забуду, що то за відчуття, коли малесеньке лебедятко розшнуровує тобі черевика!»
Сем із батьком лише пізно ввечері добулися до свого рідного ранчо, але, хоч як було пізно, хлопчик, перш ніж лягти в ліжко, добув із наплечника свій записник. Ось що він записав:
Тих лебедят п’ятеро. Всі брунасто-сірої барви, але такі кмітливі. Ніжки жовті, кольору гірчиці. Старий лебідь підвів їх просто до мене. На таке я зовсім не сподівався, але зберіг спокій. Четверо їх привіталися своїм «Пі!» А от п’яте й хотіло привітатися, але не змогло подати голос. То воно вхопило шнурок мого черевика, мов якого черв’яка, й ну сіпати, поки й розшнурувало. Хотів би я знати: ким я
