Сурма лебедя - Елвін Брукс Уайт

— Ку-гуу! — відповів її муж, який любив, щоб питали його поради.

Лебедиця обережно ступила на острівець. Усе до ладу, от ніби хто спеціально зладнав отак, щоб чудово підходило для гніздування. Поки лебідь плавав поруч, пильнуючи, вона потицялася дзьобом туди-сюди, поки й вишукала приємну місцинку на землі. Вмостилася: чи ж зручно буде тут сидіти? І допевнилася, що це якраз під розміри її тіла. Гарне розташування: ступи кілька кроків — і вже ти на воді. Дуже зручно. Дружина обернулася до свого мужа.

— Ну, що ти скажеш? — запитала вона.

— Розташування — ідеальне! — похвалив той. — Кращого місця годі вишукати. І я ще й поясню тобі, чому це найкраще, ідеальне місце, — урочисто провадив він. — Якщо ворог: лис, чи єнот, чи койот, чи там скунс — забажає потрапити сюди, намисливши вбивство, то йому спершу доведеться шубовснути у воду й намокнути! А перш ніж дістатися до води, йому доведеться пройти по всій довжині цієї коси. А доти ми його чи побачимо, чи почуємо, і я дам йому хіба ж такого прочухана!

І лебідь простер свої величезні крила — на всі два з половиною метри розмаху — й потужно загупав ними по плесу. Он який я дужий! А від тієї демонстрації сили почувся й ще дужчим. Коли лебідь-сурмач ударяє ворога своїми крильми, то виходить мов удар бейсбольною битою. В англійській мові є особлива назва для лебедя-самця: коб! Звідки та чому таке назвисько, ніхто й не знає. У багатьох тварин є особливі назви для їхніх самців: партнером у качки виступає селезень, у курки — півень, у вівці — баран, у корови — бугай, і таке інше… Лебедиця добре спостерегла, як хизується її обранець, хоча удала, ніби нічого й не помітила. Так, вона пишалася його силою і хоробрістю! Добрий з нього був муж, що й казати.

А лебідь не зводив очей зі своєї чудової дружиноньки. І як же він зрадів, коли вона почала помалу крутитися на місці: все кругом та й кругом, не сходячи з обраного місця, утоптуючи-трамбуючи землю й траву. Оце ж так лебідка починає мостити собі гніздо — такі робить перші рухи в цій справі. Спочатку вона присіла на вибраному місці. Потім покрутилася на місці, кругом та й кругом, утоптуючи землю своїми широкими перетинчастими лапами, щоб утворилося таке собі тарілкоподібне заглиблення. Тоді, витягнувши шию, почала хапати галуззя й траву, обкладаючи всім цим себе з боків і ще й підмощуючи собі під хвіст.

Лебідь підплив ближче до подруги. Пильно стежив він за кожним її рухом.

— І ще одну невеличку паличку підклади, моя люба! — підказав він.

І вона якнайдалі витягла свою чудову зграбну довгу білу шию, дотяглася дзьобом до палички та й підклала її собі під бік.

— А ще кілька отих грубих стебел! — дуже поважно нагадав їй муж.

І чого вона тільки не тягала дзьобом до себе й під себе: траву, мох, галуззя — все, що було напохваті. Непоквапно, обачливо лебедиця вибудовувала собі гніздо — й ось вона вже сидить немовби на чималому порослому травою пагорку. Години дві трудилася лебедева подруга над цим завданням, а тоді, вирішивши: на сьогодні досить праці! — знову ковзнула на плесо, щоб напитись і підобідати.

— Чудовий початок! — похвалив лебідь, задивившись на гніздо, яке вибудувала його кохана. — Бездоганний старт! Навіть невтямки мені, як воно в тебе так до ладу виходить.

— А само по собі! — відказала дружинонька. — Чималенько праці — але ж і якої втішної!

— Таки так, — погодився муж-лебідь, чи то коб. — Коли вже зробила, то зробила: їй-право, є чим похвалитись! Пречудове лебедине гніздо: метрів два у прогоні! І яка ще інша птаха могла б щось таке утнути?

— Ну, — протягла дружина-лебідка, — хіба, може, орлиця?

— Гаразд, але ж то було б не лебедине, а орлине гніздо, змощене десь високо-високо на всохлому дереві… І що ж воно за гніздо, коли не над самісінькою водою, з усіма вигодами, які дає лиш вода?!

Обоє потішено засміялись. А тоді ну сурмити, та хлюпатись, та пускати воду собі на спину, кидаючись то туди, то сюди, от ніби враз подуріли на радощах.

— Ку-гуу! Ку-гуу! Ку-гуу! — кричали вони.

Ті суремні гуки на добрих півтори милі розкотилися довкола озерця, і всі дикі створіння в межах того кола почули їх і збагнули: лебеді сурмлять! Почув лис, і єнот почув, і скунс добре розчув. Почула навіть одна зовсім не дика пара вух! Але двоє лебедів того не знали.

Одного чудового дня, десь за тиждень потому, лебедиця тихенько прослизнула до свого гнізда й знесла яйце. І надалі старалася так, аби щодня було знесене одне яйце. Траплялися й дні без нового яйця. Хай там як, але вона мала їх уже трійко й ладналася знести четверте.

Лебідь-коб, її муж, граційно плавав довкола, а вона сиділа на гнізді й мала химерне відчуття, ніби за нею стежать. Їй стало тривожно. Птахи не люблять, щоб на них витріщались, надто коли вони сидять на гнізді. Тож лебедиця почала крутитись-вертітись і роззиратися на всі боки. Пильно обдивилася ту косу, що врізалася в озерце, мало не дістаючи до гнізда. Де, де ж він, той порушник спокою? Своїми зіркими очима вивчала вона кожен кущик на березі. Й те, що вона нарешті вздріла, вразило її так, як досі ніщо в житті не вражало. На колоді, на крайчику іншого виступу суходолу, сидів хлопчик. Він не мав рушниці й сидів зовсім тихо.

— Чи ж ти бачиш, що я бачу? — прошепотіла лебідка до свого мужа-лебедя.

— Ні. А що там?

— Ген там! На тій колоді! То людський хлопчик! І що ж нам тепер робити?

— І як сюди втрапило людське дитя? — прошепотів лебідь. — Ми ж у самісінькій глибині канадської пущі! На милі довкола немає жодної людської душі.

— Та й я