Сурма лебедя - Елвін Брукс Уайт

Сем зайшов досередини. Цей хлопчик знав багато про птахів — знав, зокрема, що лебедиці треба десь тридцять п’ять днів, щоб висидіти свої яйця. Йому так кортіло опинитися біля того озерця днів десь за тридцять п’ять, аби побачити, як лебедята вилуплюватимуться з яєць.

Сем вів щоденник, де записував усі свої події за кожен день. Дешевий записник, що завжди лежав біля його ліжка. Щовечора, перш ніж лягти спати, хлопчик записував пережите за проминулий день. Писав про те, що робив, що бачив, а ще занотовував і свої думки. Бувало, що й малюнком проілюструє побачене. А насамкінець ставив собі якесь запитання, аби мати про що подумати засинаючи. І ось що записав Сем у своєму щоденнику цього дня, коли натрапив на те лебедине гніздо:

Сьогодні я побачив пару лебедів-сурмачів на маленькому озерці, на схід від табору. Лебедиця має вже гніздо і яйця в ньому. Угледів я три яйця, але намалюю чотири, бо, здається, вона якраз мала знести четверте. Це найбільше відкриття, яке тільки я зробив за все своє життя. Не сказав про це татові. Моя пташина книжка говорить, що дітки у лебедів називаються лебедята.

Завтра я знову перевідаю тих величезних лебедів. Чув сьогодні дзявкання лисиці. Чому лисиця дзявкає? Бо вона сказилася? Чи занепокоєна? Голодна? Чи вона так посилає повідомлення іншій лисиці — лисові? Чому лисиця дзявкає?

Сем закрив записника, роздягнувся, заліз у свою койку й заліг, гадаючи, із заплющеними очима, чому дзявкають лисиці. За п’ять хвилин і заснув.

До озерця, яке Сем назнав того весняного ранку, рідко хто коли з людей було прибреде. Цілу зиму воно спало, скуте холодом, льодом, а зверху ще й снігом присипане, мов під білою ковдрою. І чи не весь той час там панувала тиша. Жаби спали. Бурундук сопів собі. Ото хіба коли-не-коли сойка скиргикне. А то ще поночі гавкне-дзявкне лисиця: високий, деркий звук. Зима, здавалося, запанувала навіки.

Але прийшов такий день, коли і з лісом, і з озерцем сталася якась зміна. Поміж дерев полинуло, задихало тепле повітря, ніжне й лагідне. Лід, що ще з ночі почав трохи підтавати, вдень став танути швидко-швидко. З’явилися калюжі талої води. Всі істоти, що жили в озерці й довкола нього, в лісі, пораділи тому теплу. Вони ж бо й зачули, й відчули подих весни — та й заворушилися. Нове життя, нові сподівання… У повітрі потягло новим, приємним духом — то запахтіла земля, прокидаючись після довгого зимового сну. Жаба, що на зиму була зарилася в мул на дні озерця, зрозуміла: весна прийшла! Цикада це збагнула й зраділа — а від чого цикада не радіє? Лисиця, все ще дрімаючи у своїй норі, відчула: незабаром вона приведе маленьких лисеняток. Усі істоти відчули, що надходять кращі, легші часи: тепліші дні, приємніші ночі. Дерева повипускали зелені бруньки, а ті бруньки вже й понабухали. З півдня почали прибувати птахи. Ось прилетіла пара качок. Прибув косик-червонокрилець і ну пурхати довкола озерця, вишукуючи, де найкраще буде звити гніздо. Прилетів горобчик із білим горлечком і заспівав: «Ой, люба Канадо-Канадо-Канадо…»

І коли б того першого теплого дня весни вам трапилося посидіти над озерцем, то зненацька ви б зачули, десь так надвечір, лопотіння великих крил десь угорі, а потім — такий звук, ніби які сурмачі засурмили.

— Ку-гуу! Ку-гуу!

І коли б ви глянули вгору, то побачили б, високо вгорі, двох великих білих птахів. Вони швидко надлітали, випроставши ноги назад, рівно з лінією польоту, витягнувши вперед свої довгі білі шиї, дужо й рівномірно б’ючи могутніми крильми. «Ку-гуу! ку-гуу! ку-гуу!» Як схвилював би вам душу той суремний гук із неба! Отак сурмлять лебеді…

Уздрівши озерце, великі птахи почали кружляти, оглядаючи ту місцину з висоти. І тоді ковзнули донизу, посідали на воду, згорнули, щільно до боків, свої довгі крила, та й ну роззиратися надовкола: чи придатні ці нові околиці для лебединого-родинного життя? Оце й були вони, лебеді-сурмачі, білі-білі птахи з чорними дзьобами. Заболочене озерце їм сподобалося — то й чом би не влаштувати тут свою домівку на літо? Чом не виростити тут своє лебедине сімейство?

Від довгого перельоту ті двоє лебедів потомилися. Тож вони залюбки плюхнулися з неба у воду. Поволеньки поплавали, а тоді стали харчуватись, занурюючи голови у мілководдя й добуваючи корінці та стебла з мулу. Все у них було біле-біле, за винятком дзьобів та лап: лише ці частини їхніх тіл мали чорне забарвлення. Високо несли вони свої голови на довгих шиях. Із ними й озерце стало якесь ніби інше: прибули господарі!

Цілих кілька днів лебеді відпочивали. Коли зголодніли — попоїли. Похотіли пити (а вони ж чи не весь час відчували спрагу) — попили. А на десятий день лебедиця почала шукати, де зручніше місце для її гнізда.

Коли починається весна, то у птаха найперший клопіт — де та як звити-змостити гніздо. Це навесні найважливіше. Якщо самиця вибере хороше місце, то матиме добру можливість знести скільки треба яєць і виростити молодняк. Якщо ж її вибір буде невдалий, то їй, можливо, й не пощастить виростити діточок. Лебедиця добре це знала — вона усвідомлювала, що ухвалює вкрай важливе рішення.

Двоє лебедів спочатку обстежили горішній край озерця, де в нього ліниво впадав струмочок. То було приємне місце, з комишами-очеретами. Саме в цьому куточку якраз вили собі гнізда косики-червонокрильці, а крижень залицявся до своєї качки. Потім обоє лебедів попливли в долішній куток озерця. Там було болото з одного боку й оленячий луг — з другого. Крім них двох, тут не було більш нікого. А ген там від берега в озерце вганявся наче маленький піщаний півострівець. А там, де він закінчувався, ще ступити кілька кроків по воді — і маєш малесенький острівець, не більший за звичайний обідній стіл (у людей). На тому острівці росло деревце, а ще лежали камінці й росли трави, папороті.

— Ти тільки глянь на оце! — вигукнула