Привид у Домі Гукала - Олександр Шевченко

— Випарувався, мабуть, — додав хлопчик сердито. — Або у кватирку вистрибнув…

— Або пішов у рейс, — докинув Данилко, але, на відміну від друга, не зі злістю, а з гумором. — Давай-но увімкнемо світло і ще раз усе перевіримо.

— Що саме? — кисло уточнив Семко, клацнувши вимикачем. — Зазирнемо в ящики для багажу під полицями — чи немає там мертвого трупа?

— Мертвий труп — це як масло масляне, — машинально виправив Данилко. Він, здавалося, й уві сні пам’ятав, що буде, чи, власне, вже є журналістом. — Але ідея з ящиками для поклажі досить непогана.

Ясна річ, ящики виявилися порожніми. На верхніх, багажних полицях також нічого не було.

— Чисто! — наслідуючи героїв поліцейських бойовиків, оголосив Семко. — Можемо повертатися. Ох, і накостиляю я Миколці! Могли би спати без задніх ніг…

Данилко не відповів. Його погляд був прикутий до ніші над дверима купе. Зазвичай там лежали ковдри; деякі пасажири з численною поклажею ставили туди і свої сумки. Тому не було нічого дивного в тому, що в порожньому купе дві темні шерстяні ковдри лежали саме на цій полиці — вкриватись ними було нікому. Одначе дивувало, що одна з цих ковдр накривала щось, за формою схоже на коробку для взуття, а за розміром — для великого взуття. Приміром, для чобіт.

— Як гадаєш, що це? — спитав Данилко в Семка, коли той, простеживши його погляд, також помітив ковдру. — Тобто, що під нею?

— Не знаю. Але жоден моряк туди не влізе. Навіть якщо його примусово скласти вчетверо.

Та навіть юнґа не влізе, повір.

Данилко хмикнув і, ставши навшпиньки, простягнув руку до ковдри. Не дотягнувшись, буркнув щось собі під ніс про морського дідька й заліз на нижню полицю. Ухопив край ковдри, потягнув до себе — щось, укрите нею, також поповзло до краю ніші.

— Що б там не було, воно зараз упаде, — попередив Семко, спостерігаючи за маніпуляціями друга. — Краще взяти обома руками. Спробуй.

Данилко спробував. Довелося повозитись, але він, крекчучи й стогнучи від напруження, таки витяг той таємничий предмет із ніші. Пальці його вже визначили, що під ковдрою щось схоже на решітку (пташина клітка?), а десь у глибині вовтузиться щось живе. За мить ковдра опинилася на підлозі, а перед збентеженими друзями справді опинилася клітка. Досить дивна — низенька й видовжена, вкрай незручної форми. Папузі, котрий був усередині, доводилося буквально лежати.

Птах був справжнім велетнем — напозір його довжина сягала метра, і половина з цього метра припадала на хвіст, що стирчав із клітки, мов складене віяло. Ще папуга відрізнявся просто неймовірним яскраво-синім забарвленням, дуже насиченим, і довірливими карими очима, якими й глипав на незваних гостей. Жовта смуга шкіри в нього під дзьобом у напівтемряві здавалася сонячною посмішкою. Першим до тями прийшов Семко.

— Отакої! Тепер усе зрозуміло…

— Усе, та не зовсім, — заперечив Данилко. — Особисто в мене до тих дядьків уже є кілька питань…

— Яких, наприклад?..

— По-перше, чому птаха перевозять у таких жахливих умовах? Ти тільки поглянь на цю клітку! Це ж якась… якийсь інструмент для тортур! Подивися, він лежить, підтиснувши лапки до тулубу — просто нема куди їх подіти. Садисти! І по-друге…

Папуга роззявив вражаючого розміру чорний дзьоб і загорлав на усе купе:

— Ви хто, матроси?! Черпаки! Салаги! Хочу кістки просолити! Дайте крила розправити, триста акул вам у дупу!

— Ну нічого собі! — прошепотів Семко, вражений до глибини душі. — Як він нас назвав?

— Накривай його! Хутко! Бо якщо почують ті… нам каюк.

— Усі підемо до Дейві Джонса, — життєрадісно підтвердив папуга, після чого на нього впала завіса… тобто ковдра, підхоплена Семком з підлоги. Хлопці перевели подих і прислухалися. Хвилина, дві… з коридору не доносилося жодних підозрілих звуків, хіба десь на початку вагону несподівано голосно заграло радіо. І так само раптово стихло.

— Що за музика вночі? — здивувався Семко.

— Це Діанка, зуб даю, — озвався Данилко. — Видно, почула цього пернатого хулігана і створила нам звукове маскування. Молодчина, добре придумано!

— Якщо це так, то дуже вчасно. То що він таке молов, цей чорнодзьобий?

— Не молов, а говорив цілком нормальні речі.

Нас із тобою він обізвав черпаками та салагами…

— Я чув. Це типу новачки, так?

— Щось таке. Молоді, недосвідчені матроси… «чайники», одне слово. Просолити кістки — це на морському жаргоні «скупатися». Ну, а про триста… г-м… акул…

— Про акул не треба. І хто такий Дейві Джонс, я також у курсі. Давай уже повертатися. Дуже швидко.

— Згоден. І цього хулігана з собою прихопити не завадило б.

— Прихопимо, — погодився Семко, утім, з деякою засторогою. Масивний дзьоб папуги так і майорів в уяві збуреного хлопчика. — Сподіваюся, він не клюється?

— Та хто його знає, — майже весело відгукнувся Данилко. —