Привид у Домі Гукала - Олександр Шевченко

— Може, вам передзвонити? — стурбувався тим часом дядько, згадавши, що його номер набрали з поїзда, себто — з мобільного телефону. — У мене є пільги на стаціонарному…

— Та не треба, — відмовився Данилко. — Час тисне. Як вас звуть, вибачте?

— Ой, це ви мені вибачте, — заметушився дядько. — Я так зрадів, так розгубився… Моє прізвище Сквир. Микита Петрович Сквир. Я орнітолог.

— А де ви є? — поцікавився Данилко. І почув у відповідь здивоване:

— Удома…

— Я здогадався, — щоб не засміятися вголос, хлопчик скорчив страшну гримаску. — В якому місті ви живете?

— А, ви про це… В Києві. Працюю в столичному зоопарку. Можна мені поговорити з Флінтом?

— То його звуть Флінт? Чудове ім’я. А він не розхвилюється, почувши ваш голос?

— Гадаю, що ні. Навпаки, заспокоїться. А потім я батька покличу — він у мене моряк у відставці й яхтсмен… Це він навчив Флінта всього… ну, ви розумієте.

Данилко увімкнув на своєму телефоні гучномовець, коротко відрапортувавши в слухавку:

— Готово. Говоріть.

— Флінте! — голос Микити Петровича, дещо спотворений відстанню та тріском електромагнітних перешкод, звучав усе ж досить чітко для того, аби папуга його впізнав. І Флінт упізнав. Він застрибав по полиці, мов скажений, а потім зненацька перелетів на протилежну полицю й почав тертися об Кабачка щокою — точнісінько так, як це робив найкращій друг Кабасі кіт Тимофій. Друзі, дивлячись на ці «котячі» ніжності, аж роти пороззявляли. А пан Микита говорив далі:

— Флінте, друзяко, ти там тримайся, добре? Зараз ми щось придумаємо! Ти скоро будеш удома. Тримайся там, чуєш! І дітлахів не ображай!

— Боцмане! — зарепетував Флінт. — Моряк дитину не образить! Де капітан?

— На вахті. Зараз підійде…

Почувши це, бешкетник Флінт неначе полиняв, за якусь мить утративши весь свій босяцький вигляд, припинив лащитися до поросяти і, як-то кажуть, став навитяжку. Він і справді витягнув шию вгору, немов побачив у себе над головою щось надзвичайно смачне, і прицілювався те «щось» клюнути. А в з трубки тим часом залунав зовсім інший голос — ще досить потужний, гучний, та вже ледь торкнутий памороззю прожитих літ.

— Флінте! Микита сказав мені, що ти там! Ти мене чуєш?

— Так точно, капітане! — карбуючи кожне слово, відповів папуга. А потім (вочевидь, від надміру почуттів, викликаного знайомим голосом) метнувся до столика, на якому лежав телефон, вражаючого розміру пазурами вчепився за край стільниці й заходився зосереджено дзьобати її поверхню. Звук виходив такий, наче хтось довбав стіну відбійним молотком.

— Ось тепер, — тяжко зітхнула Ді, — у нас точно будуть проблеми.

Почувши її, капітан скомандував:

— Флінте, відставити шум.

— Є відставити шум, капітане, — бадьоро згодився Флінт і, відчепившись від столу, повернувся на полицю.

— То він що, — з побожним захватом мовила дівчинка, звертаючись до голосу на іншому кінці лінії, — все-все розуміє? І що ви кажете, і що він відповідає?

— Усе, люба панно, — відповів капітан. — Дозвольте відрекомендуватися — Петро Макарович Сквир, капітан другого рангу у відставці.

А ви хто, дорогі рятівники Флінта?

— Ми — школярі, — відповів Миколка. — Їдемо на канікули. У нас сусіди підозрілі, і ми…

— Ні, зачекай, — раптом перебив друга Семко. — Ми — не просто школярі. Ми — команда Мрії. А Мрія — це таке містечко на Полтавщині. Ми — такі собі місцеві детективи, доволі знані у своєму місті. Усього нас четверо, і п’ятий — Кабачок. Це наше службове порося з видатним нюхом. Ось.

Пан Петро засміявся.

— І скільки ж розкритих справ на вашому рахунку, детективи?

— П’ять. Тобто вже шість, якщо рахувати випадок із Флінтом, — і бровою не повів Семко. Сміх увірвався.

— Рахувати, — сказав капітан другого рангу Сквир. — Випадок із Флінтом неодмінно слід враховувати. Ви, до речі, в курсі, що вас чекає винагорода?

— Ні, не в курсі, — рішуче відповів Данилко. — І ніякої нагороди нам не треба. Ми це зробили… ну, бо красти не можна. Хоча ми й самі його вкрали, по суті…

— Це зовсім різні речі, юначе, — твердо сказав пан Петро, і Данилкові відразу полегшало.

— Ага, — відповів він не за статутом. — Вони ж везли те, що їм не належить, ті дядьки. А Флінт у вас такий класний…

— Я — красень! — ствердно кивнув папуга. — Я — мрія всіх дівчат!

І заходився чистити пір’ячко собі під крилами.

— Папуги — давня моя любов, — зізнався пан Сквир. — Мабуть, тому й син орнітологом став — усе життя в нас їх повна хата була,