Якось сонячного дня - Сергій Козлов
Якось із самого ранку з’явилося сонце. Спершу воно освітило лише верхівки дерев, тоді позолотило кущі й траву, а відтак ранковий туман розтанув, і Їжачок вийшов зі свого будиночка.
– Доброго ранку! – сказала йому Травинка.
– Доброго ранку! – пробурмотів Їжачок. Умився в росі й пішов снідати.
Поснідавши, він знову вийшов на ґаночок, потягнувся, пішов до широкої галявини й сів там під розлогим в’язом.
Сонячні зайці водили танок в траві, на гілках співали птахи, а Їжачок слухав, дивився – і не міг надивитися.
Прийшов Ведмедик, сів поруч із Їжачком, і вони почали дивитися й слухати разом.
– Як красиво вони танцюють! – сказав Ведмедик, трішечки посуваючись праворуч.
– Дуже красиво! – сказав Їжачок. І теж підсунувся, бо сонячні зайці помаленьку завели танок праворуч.
– Я ніколи не бачив таких великих сонячних зайців, – сказав Ведмедик.
– І я, – підтвердив Їжачок.
– Як ти гадаєш, у них є вуха? – запитав Ведмедик, продовжуючи тихенько рухатися навколо стовбура за заячим танцем.
– Ні, – сказав Їжачок, намагаючись не відставати від Ведмедика. – Гадаю, нема.
– А по-моєму, є! – сказав Ведмедик.
– І я так думаю, – погодився Їжачок.
– Але ж ти щойно думав інакше!
– Я люблю думати по-різному, – відповів Їжачок, перебираючи лапами.
– По-різному думати погано, – сказав Ведмедик.
Вони вже один раз обійшли навколо в’яза й тепер пішли на друге коло.
– По-різному думати, – продовжував Ведмедик, – це значить – по-різному говорити…
– Що ти! – заперечив Їжачок. – Говорити можна те саме. – І підсунувся.
– Ні, – сказав Ведмедик. – Якщо по-різному думаєш – по-різному й говориш!
– А ось і ні! – мовив Їжачок. Думати можна по-різному, а говорити одне й те ж.
– Як це так? – здивувався Ведмедик, продовжуючи рухатися й слухати птахів. Він навіть підняв дальнє від Їжачка вухо, щоб чути птахів краще.
– А дуже просто! – сказав Їжачок. – я, наприклад, увесь час думаю про те, як добре сидіти під в’язом і дивитися на сонячних зайців, а кажу зовсім про інше.
– Як про інше?! – обурився Ведмедик. – Ми ж говоримо про те, є в них вуха чи нема!
– Звичайно, немає! – сказав Їжачок.
– Але ж ти щойно казав, що є!
– А тепер кажу, що немає.
– І тобі не соромно?!
– Чому ж мені має бути соромно? – здивувався Їжачок. – Я ж можу мати свою думку.
– Але вона в тебе – різна!..
– А чому я не можу мати різну свою думку? – запитав Їжачок і підсунувся.
Доки він говорив, Ведмедик не рухався з місця, і тепер між ними була добряча відстань.
– Ти мене засмучуєш, – сказав Ведмедик і сів поруч із Їжачком. – Краще мовчки дивитися на зайців і слухати птахів.
– Фіть! Фіть! – співали птахи.
– А все-таки краще думати однаково! – зітхнув Ведмедик.
Зайці втомилися танцювати й розляглися на траві.
Тепер Їжачок із Ведмедиком непорушно сиділи під в’язом і дивилися на сонце, що заходило.
– Даремно ти засмучуєшся, – сказав Їжачок. – Звичайно, у сонячних зайців є вуха!..
І хоча Їжачок із Ведмедиком мало не посварилися, це був дуже щасливий сонячний день!