Привид у Домі Гукала - Олександр Шевченко

— Давай разом, — хвильку повагавшись, вирішив Семко. Попередньо відчинивши двері й визирнувши в коридор, чи, як висловився Данилко, чистий фарватер, друзі вхопили птаха, мов поліно, і швидко понесли його в напрямку свого купе. Папуга борсався, але якось непереконливо, ніби радше для порядку, ніж від щирого бажання, й мовчав. Та й узагалі, у вагоні панувала тиша. Така всеосяжна, що рипіння дверей, які несподівано відчинила перед мандрівниками Діанка, пролунало як звук, із яким треться об шкло шмат пінопласту, й добряче вдарило по напружених нервах хлопчаків.

— Де ви лазите? Чому так довго? — з порогу напустилася на хлопців Діанка зловісним шепотом. — Я тут як на голках! І чого, скажіть будь-ласка, ви там так горлали — аж сюди чути було! Я мусила музику вмикати, бо оті, за стінкою, завовтузилися. А це у вас що за ковдра?

— Це не ковдра, Ді, — бадьоро доповів Данилко впівголоса і хвацько, по-моряцьки козирнув. — Це наша здобич. Щойно вполювали…

Діанка закохалася в папугу з першого погляду.

Одноголосно друзі вирішили звільнити птаха з вимушеного ув’язнення й випустили його з клітки. Вже чверть години Ді без упину прилащувала птаха, сюсюкала з ним, як із немовлям, і навіть обіймала його. Паралельно вона встигала слухати звіт друзів і грозити кулачком стіні, за якою тимчасово ховалися від заслуженої кари «велетень» і «лісовик».

— Як це можна — так жорстоко ставитися до тварин? — питала вона чи то в них, чи то в самої себе, і ніжно гладила папугу по голові. — Ах ти ж, мій голубчику! Бідняточко моє карооке! Тебе ображали, так? Запхали в тісну клітку, де ти й лапки не міг випростати, так? Ну нічого. Вони ще своє отримають. Ще дістануть чортів у жменю!

— Ді, мовчи! — застережливо зойкнув Семко, та було вже пізно. Папуга, який досі мовчав, не називаючи навіть свого імені — хоча дівчинка й питала, почувши згадку про популярного персонажа українського фольклору, пожвавішав. Зіскочив з Діанчиних колін на матрац, потупцював трохи на місці, немов спортсмен, що розминається перед вирішальними змаганнями, і зачудовано втупився очима в Кабачка. Порося, що сиділо навпроти, на полиці біля Миколки, відповіло доброзичливим поглядом.

— Свиня! — вголос захопився папуга. — Морська свиня, дідько мені в пельку!

— Тихше! — збентежена Діанка, не здогадавшись відразу накрити верескливого птаха з головою, нащось приклала пальчик до вуст. — Мовчи, нас можуть почути! Це просто порося. Звичайне. Сухопутне. Його звуть Кабачок!

— Кабачок, — з готовністю повторив папуга, на кілька децибелів підвищивши свій і без того не надто ніжний голос. — Кабачок, кабак, корчма, таверна! Давай зійдемося якорями! Піднімемо, трясця твоїй мамі, Веселого Роджера! Засвітіть піастри!

— Боже мій… — безпомічно сказала Діана, — як зробити, щоби він замовк?

— У ковдру його загорни, — порадив Данилко. — Він подумає, що вже настала ніч, і не верещатиме.

— Ні-і-іч яка, господи, місячна, зоряна… — затягнув папуга. Власне, назвати це співом було важко — невгамовний птах просто викрикував слова відомої пісні, та ще й так гучно, немов тримав біля дзьобу мегафон. Діанка зсутулила спину, як робила завжди в передчутті неприємностей.

— Зараз його почують, — розпачливо мовила дівчинка, і для чогось додала очевидне. — Вони…

За мить так і сталося. З сусіднього купе донеслося:

— Гей, ви, роздовбаї! Кажу востаннє — вимкніть кляте радіо, бо я зараз вимкну вас! До чортів собачих!

З іншого боку купе в стінку також невдоволено постукали. Ображений папуга накокоїжився і замовк. А дітлахи почали радитися, що тепер робити. Виробляти, як сказав Миколка, план протизаконних дій.

— Чому «протизаконних»? — образилася Ді на таке визначення. — Ми не робили нічого поганого.

— Ви з Миколкою — ні, а ось ми з Данилком поцупили цього співуна, — нагадав Семко. — А це, між іншим, незаконно.

— Точно, — підтримав Миколка. — Татко каже, що гасло «Грабуй награбоване» — чи як воно там звучить — ніколи до добра не доводить.

— І ще не факт, що вони його вкрали, — вклинився Данилко. — Може, просто два диваки таким чином везуть птаха до Криму…

— Якщо ти так думаєш, нащо притягнув його сюди? — з болем вигукнула Діанка. — Чого мовчиш? Я тобі скажу! Бо вони… вони його ображали! А ти одразу це помітив! Не кажи, що ні! У нього лапки затекли в тій клітці! Він поворухнутися не міг! І взагалі…

— Це ще не злочин, — знизав плечима Данилко.

— Жорстоке ставлення до тварин — це злочин! — заперечила дівчинка. — За це судити треба!

— Треба, — підтримав Семко. — В Європі так і роблять, до речі. Але не в нас. Ті дядьки можуть сказати, що перевозять папугу цілком законно.

І по-своєму матимуть рацію. А ми вдерлися в чуже купе і привласнили те… — хлопчик глянув на папугу й виправився, — того, хто нам не належить. У нас можуть бути проблеми.

— Ну й нехай, — похмуро погодилася Діанка. — Нехай будуть проблеми.