Привид у Домі Гукала - Олександр Шевченко

Семко зітхнув.

— Весела в тебе бабця.

До дітлахів із постільною білизною в руках зайшла провідниця — кругловида балакуча жіночка, трохи схожа зовні на Діанчину маму. Звали її, як вказувалося на бейджику, Марина Павлівна. Вона відразу поцікавилася, як тут ведеться малечі, викликавши хвилю німого обурення: чим-чим, а малечею себе ніхто з Команди Мрії вже давно не вважав. Потім Марина Павлівна зізналася, що це отой «симпатичний дядько в міліцейській формі» попросив її приглядати за дітлахами, на що Миколка глибокодумно мовив:

— Саме цього я й боявся.

Насамкінець тітка Марина поцікавилася, чи буде хтось чаю. Діанка відмовилася — вона більше полюбляла соки, а ось хлопці замовили собі по склянці. Миколка навіть уголос подумав про каву, але Данилко його відрадив.

— Не варто. Ми приїдемо до Сімферополя пізно і до ранку зупинимося в бабусиної подруги. Вип’єш кави — зовсім не заснеш.

— У-у, — розчаровано мукнув Миколка, — а я сподівався, що ми відразу до Пар… те… ну, до моря поїдемо.

— Серед ночі по гірській трасі? — здивувався Данилко. — Це дурний ризик. А моя бабуся все ж не екстремал.

Марина Павлівна приготувала чай дуже швидко, вправно виставила його на столик біля вікна і лукаво побажала:

— Добраніч, курортники!

— Вибачте, будь ласка, — раптом спитала Ді, — а сусіди наші, з третього купе, чаю часом не просили?

— Часом просили, — підтвердила тітка Марина, анітрохи не здивувавшись.

— І скільки саме?

— Дві склянки, сонечко. Одну без цукру. А що?

— Нічого. Ось бачиш, — повертаючись до Миколки, сказала Діанка, — нікого третього з ними немає.

— Або йому просто чаю не можна, — буркнув хлопчик, старанно заправляючи подушку в пошиванку. Від нерівної боротьби з капосною білизною він аж почервонів.

А Марина Павлівна, що вже стояла на порозі, збираючись виходити, раптом завагалася. Помовчала якусь мить, але таки наважилася:

— Може, воно вас і не обходить, але… Останнє купе порожнє.

— Ну то й що? — плутаючись у простирадлі, відгукнувся Семко. — Всяке буває.

— Влітку не буває, — рішуче заперечила тітка Марина. — Воно викуплене, ось що. Квитки на нього є.

— І хто його викупив? — попри те, що закутаний у простирадло Семко скидався на мумію, очі в нього спалахнули.

— Та оті дядьки, сусіди ваші… Так, чогось згадалося. Не люблю я таких вибриків! Хтось на одній полиці вдвох тулиться, а ці діячі аж чотири місця для себе лишили.

— Як це чотири? — не зрозуміла Ді.

— Два у їхньому купе, щоб ніхто не підселився, і два в тому, останньому. Воно люксове, двомісне… — провідниця з осудом похитала головою і вийшла, на ходу зронивши: — Ці вже мені скоробагатьки!.. Викупити купе, щоби воно потім усю дорогу порожнє було… гм.

— Що скажете, друзі? — відразу спитав Данилко.

— Та нічого. Складу злочину в цьому немає, — Діанка пересмикнула плечима. — Тим більше, тітка Марина сама сказала — купе порожнє. Ось тільки… не схожі вони на скоробагатьків. Зовсім. Були б багатими — полетіли б літаком, мабуть.

— Отже, в цьому поїзді є щось, чим вони збираються заволодіти, — Миколка так розхвилювався, що й не помітив, як упорався з підодіяльником. — Зрозуміло, що вони не хочуть сусідів — свідки їм напевно не потрібні. А перевозити вкрадене вони будуть у тому купе-люкс.

І викрадуть вони…

— Золото та діаманти!

— Годі знущатися, Ді! — Миколку аж пересмикнуло. Хлопчик давно мріяв знайти який-небудь скарб або хоча б розкрити злочин зі скарбами, і в його друзів стало звичкою кепкувати з цього.

Не дуже доброю звичкою…

— А я не знущаюся, Микольцю. Он у Аґати Крісті в якомусь романі… — почала було Діанка, та впіймала нещасний погляд хлопця і затихла.

— Знаєте, що я думаю? — натомість озвався Семко.

— Що?

— Давайте викинемо все це з голови і будемо спати. Здається, ми цього разу робимо з мухи слона, і ніяким злочином тут і не пахне. А навіть якщо й пахне, то все одно раніше, ніж ми, ці дядьки не зійдуть з потяга, тож чого дарма перейматися?

— Можуть зійти! І дуже просто! — Миколка аж завовтузився на своїй полиці в передчутті нової небезпеки. — Смикнуть стоп-кран, або навіть смикати не будуть, а дочекаються, коли поїзд пригальмує десь на мосту чи в тунелі… ні, в тунелі навряд… ну, то біля якоїсь станції… Дочекаються — і зістрибнуть!

— Микольцю, ти сам казав, що це експрес, — заспокоїв Данилко. — Експреси їздять дуже швидко. І ніхто звідси стрибати не буде.

— А ти як знаєш?

— Відчуваю. Просто повір мені.