Привид у Домі Гукала - Олександр Шевченко

— Довіряй, але перевіряй, — буркнув не переконаний хлопчик і відвернувся до стіни.

Однак заснути Миколці так і не вдалося.

Покрутивишсь із півгодини в марних спробах розслабитися і досягнувши лише того, що простирадло під ним зібгалося в якийсь пасок, хлопчик підвівся і, намацавши на підлозі капці, рушив до туалету. По дорозі він смачно позіхав, розмірковуючи, як це воно виходить — ніби так спати хочеться, що здається, ось зараз заплющиш очі, й відразу «вимкнешся»… А як до діла доходить, то лежиш і дивишся в стелю. Слонів порахувати, чи що? До ранку так можна окину ти оком усю Африку. Тобто не до ранку, а до підйому. Бо що ще лишається робити?

Утім, заняття для Миколки знайшлося дуже швидко і вкрай несподівано. Коли він уже повертався назад, вагон раптом сильно й неочікувано смикнувся — мабуть, машиніст вирішив пригальмувати, але зробив це занадто різко. Миколку він падіння на підлогу врятував рефлекс — він інстинктивно вхопився за поручень на стіні й таким чином утримався на ногах. Зате за дверима останнього купе-люкс, яке нібито було порожнім, почувся якийсь доволі виразний грюкіт, наче там щось важко впало долі. Услід за цим хтось голосно зарепетував:

— A-а, ч-чорт! Лопни моя селезінка, це зіткнення! Напад! Свистати всіх нагору! На абордаж, сто чортів мені в печінку! Грім мене побий! Звільніть мої плавці, я хочу випити!

Здригнувшись від несподіванки й переляку, Миколка випростався і хутко припустив до друзів, по дорозі аналізуючи почуте. Увірвавшись до купе, він увімкнув світло й заволав не гірше за той невідомий голос у таємничому купе:

— Підйом! Свистати всіх нагору! Там хтось є! Там якийсь моряк, і він…

— Що сталося? — заспана Діанка рвучко схопилася з місця і добряче приклалася лобом до верхньої полиці, на якій дрімав Данилко. Дівчинка застогнала, і Данилко, мов по команді, опинився внизу так швидко, що Миколка й дух не встиг перевести.

— Ді, що сталося? Де болить?

— Та нічого не сталося… з нею, — замість дівчинки відповів Миколка. — А ось там, у купе-люкс…

— Що тут відбувається? — Семко також прокинувся, але злазити не став, лише звісився зі своєї полиці так, щоби бачити всіх.

— Тут — нічого! — Миколка нетерпляче пританцьовував на місці. — Все найцікавіше зараз у порожньому купе! Тобто не порожньому насправді… Коротше, доки ми тут тягнемо вола за хвіст, там усе може закінчитися!..

— Поясни до пуття, — зажадав Данилко.

— Там — людина! Чоловік! Моряк, судячи з усього…

— Моряк?! Судячи з чого такі висновки?

— З того, як він лається, Данилку!

Почувши такий незаперечний доказ, хлопчик усміхнувся.

— Так, моряки це вміють. І що?..

— Що — «що»? — не зрозумів Миколка.

— Ну подумаєш, там — людина. Нехай навіть і моряк. Хіба це заборонено? Може, він від початку руху у вагоні-ресторані сидів і оце щойно повернувся. Що саме він кричав, до речі? Як лаявся?

— Ну, — Данилкові питання помітно збили Миколку з пантелику, — по-різному. Кричав, що хоче випити…

Данилко з Семком перезирнулися і дуже виразно зітхнули.

— Я так і думала, — підсумувала Ді. — Маковій ніяк не вгамується! Ніяк не…

— Тихше, — це прошепотів Семко, почувши, що за стіною завовтузилися оті підозрілі дядьки. Він жестом запропонував друзям прислухатися, і всі, навіть безвинно постраждала Діанка, приклали вуха до тонкої перегородки. Семко слухав нагорі, а решта дітлахів — унизу. Чутно було не все, але більш ніж достатньо.

— …заткай його, бо весь вагон прокинеться, — наказував «велетень». «Лісовик» щось прохрипів.

— Сам знаєш, як, — розмірено промовив зеленокосий. — І накрий його чим-небудь так щільно, як зможеш. Поквапся, в нас мало часу!

Двері в сусідів рипнули, відчиняючись — вочевидь, підозрілий «лісовик» вирушив виконувати наказ. Миколка, за прикладом Семка, теж перейшов на шепіт, значуще піднявши вказівний палець:

— Ось! А я вам що казав! Мабуть, той, кому черешні можна, пішов труп накривати!

— Який ще труп?! — Данилко не втримався й захихотів, утім, стараючись робити це якомога тихіше. — Той, що лається по-боцманськи?! То, мабуть, він упав з полиці й воскрес!

— А може, той, хто кричав — поранений, — фантазував далі Миколка, не зважаючи на кпини друга. — Може, він при смерті.

— І просить випити? — засумнівався Семко.

— А що такого? Води дядькові закортіло перед смертю. Останній ковток, — Миколка шморгнув носом, сам не свій від розчулення. — Мабуть, марить, бідака…

— Це навряд, — засумнівалася Ді, потираючи долонею забите місце. — А в мене ґуля буде, і все через тебе, Маковію… Ну, хай їй, зараз не до цього. Моя думка така — зрозуміло, що ніякий там не труп, але все це