Привид у Домі Гукала - Олександр Шевченко

— Відчайдушна Ді, — пожартував Миколка. — 1 Справжнісінька маленька розбійниця.

Дівчинка зиркнула на друга спідлоба, однак нічого не відповіла. Кілька хвилин, дослухаючись до ритмічного перестуку коліс, мовчали всі.

— Я вважаю, — озвалася дівчинка, дзвінким голоском перетинаючи цю свинцеву мовчанку, — що вони підозрілі. Що якби все було законно, то вони б везли птаха в своєму купе, в нормальній клітці і з усіма документами. Он у мого Кабачка три довідки, що він здоровий! Чи навіть чотири! А в папуги клітка радше схожа на тубу! Так що справа тут нечиста. І я певна, що нам слід звернутися в міліцію…

— Куди? — здивувався Семко. — До Сімферополя ще далеко, подружко! Ціла ніч попереду.

— У першому вагоні має бути міліціонер, — зі знанням справи повідомив Миколка. — Або не в першому, а в тому, де начальник поїзда. Це залізнична міліція, по-моєму. Чи якось так.

— Та хоч яка, аби була міліція, — зраділа дівчинка. — Годиться й залізнична. Отже, ми мусимо знайти того міліціонера…

— І зізнатися, що ми викрали папугу з чужого купе, — іронічно продовжив Семко. — Нам за це надеруть вуха, птаха повернуть цим… липовим власникам, і все стане, як у казці. Що далі, то страшніше. Ні, це не вихід.

— Ситуація патова, — кивнув Данилко, який останнім часом захопився шахами.

— Ну, і що це означає? — збрижив носа Миколка.

— Що ми зайшли в глухий кут.

— А… так би одразу й сказав. Ні.

— Що — ні, Микольцю? — якось надмірно улесливо перепитав Семко.

— Ні, не зайшли. Тато казав, що глухих кутів не буває. І якщо ти не можеш рухатися вперед, краще відступитися. Зробити кілька кроків назад і добре обдумати, що робити далі.

— А, філософія… — розчаровано буркнув Семко. — Ми цілий вечір тільки те й робимо, що думаємо.

— Нічого. Це корисна процедура, — усміхнувся Данилко.

— А мені чомусь здається, — ні до кого не звертаючись, мовила Ді, — що це рідкісний папуга. Великий, синій… Я таких ніколи раніше не бачила. Різних бачила — жако, какаду, ара, хвилястих… А цей — якийсь особливий. А ще я читала, що багатьох папуг контрабандою привозять до Європи, інколи навіть під спеціальне замовлення. Що, як це — саме такий випадок?

— Якщо цей випадок навчився так шпрехати по-нашому, — хмикнув Семко, — отже, його привезли до України ще яйцем.

— А судячи з того, що саме він шпрехає, — підхопив Данилко, — сюди він йшов морем у компанії джентельменів удачі.

— Піратів, тобто?

— Саме так, Микольцю. Знаєте, що наш безіменний друг запропонував Кабасі? Битися, розважатися і смітити грошенятами. Що й казати, широка душа!

— Так, але хіба «лісовик» та «велетень» схожі на морських вовків? — засумнівалася Діана.

— Анітрохи не схожі, — підтвердив Данилко. — Та це нічого не доводить.

— Ет, дізнатися б, як звуть цього корсара, — дівчинка глянула на птаха, який підняв голову й потерся об її руку. — Може, в Полтаві його хтось уже шукає… Як тебе звуть, красунчику?!

— Йо-хо-хо, — сказав папуга, — і пляшка ро-му!

— Може, татові зателефонувати? — запропонував Миколка так неохоче, що відразу стало зрозуміло — глухі кути все ж бувають, і щойно він знайшов один із них. — Він однак чергує, не спить… Попросимо глянути, чи не було даних про зниклого птаха?

— У карному розшуку? Та ну, Микольцю… Зазвичай такі оголошення поміщають в газетах або на стовпах вішають. «Зник пес, тому, хто знайде — винагорода»…

— Я розумію, Ді, але ж це — мій татко. Він усе про всіх знає. А що не знає, про те напевне чув. А крім того, папугу могли й викрасти. Ну то як — дзвонимо?

— Подзвони мені хоч раз! — закричав папуга, підстрибуючи на матраці, мов на батуті. — Подзвони мені, благаю!

— О, почув знайоме слово, — втомлено мовив Данилко. Проте Діанка не вгавала. Вона знову нахилилася до птаха.

— Куди подзвонити, серденько? Куди? Номер телефону знаєш? Який телефон?

— Мій! Телефон! — повідомив синьоперий розбишака, не припиняючи стрибків. — Дев’ять! Один! Один!

— Та ну, він, певно, цілодобово радіо слухає, — зробив висновок Семко. — Якусь пісенну хвилю.

— Авжеж. У вільний від спілкування з піратами час, — ущипливо промовила Ді.

— Ти нічого не доб’єшся від нього, подруго, — з жалем констатував Данилко. — Папуги мають добру пам’ять, але не тямлять, що говорять.

— Салага! — загорлав крилатий пірат. — Я бувалий-солоний, а ти хто?!

— Про що це він? — знову не зрозумів Семко.

— Стверджує, що перетинав екватор.

— Думаєш, не бреше?

— Не знаю, Семчику. Може, й прибріхує — який без цього моряк…

— Я літати вмію! — виклав свій найбільший козир папуга і