Привид у Домі Гукала - Олександр Шевченко

— Східний?

— Південний, Семчику. Сім годин у дорозі, й жодної зупинки.

— Січеш тему, Микольцю, — мимоволі захопився Семко. — А якщо ці дядьки… чи той перший, похмурий… Якщо він хотів прихопити черешні для якогось свого друга? Котрий їх у Сімферополі зустрічати буде…

— Це можливо, — згодився Данилко. Маковій-молодший уперто похитав головою — на знак заперечення.

— Неможливо. Ніхто не везе ягоди сім годин туди, де вони ростуть. Це недоцільно.

— Як ти сказав? — перепитав Данилко.

— Недоцільно. Сенсу немає. А що? Хіба лише тобі мудрі терміни знати?

— Та ні, я просто хотів… ти робиш успіхи, Микольцю!

— Ну так! — хлопчик глибоко зітхнув і почухав Кабачка за вушком. Поросятко тихенько хрюкнуло — із вдячності.

— То що, — не вгавав Семко, — ти вважаєш, що вони планують викрадення, ці дядьки?

— Та звісно, — випалив Миколка. — Залишається дізнатися, хто цей таємничий «він», у якого алергія на черешні. Моя версія — це машиніст нашого локомотиву.

— А моя, — Діанка щосили намагалася здаватись серйозною, але смішинки в її очах усе псували, — що це льотчик. Командир екіпажу того літака, який щойно пролетів над нашим поїздом.

Цього разу сміявся навіть Кабачок. Принаймні посміхався. Проте Миколка, хоча й долучився до чергового спалаху загальних веселощів, усе ж стояв на своєму.

— Ви як собі знаєте, ви як собі хочете, а я вважаю, що справа тут нечиста. І чуваки ці… дядьки, я мав на увазі, — похапцем виправився він, упіймавши Данилків погляд, — якісь дивні. Ніби й професіонали, а поводяться, як дилетанти. Розмовляють голосно… Знахабніли, мабуть. Від безкарності.

— Вони ще не знають, що в поїзді — ми! — Семко підвівся і картинно вдарив себе в груди. — Команда Мрії на сторожі справедливості!

— На сторожі чи ні, а я за ними пильнуватиму, — пообіцяв Миколка. — Очей з них не зведу. Хай не думають…

— А вони й не думають, — мовив Семко.

— Гляди, щоби тебе не помітили, — напівжартома, напівсерйозно напучував Данилко.

— Головне — це не те, щоби тебе не помітили, а щоби на тебе не звернули уваги, — раптом сказала Діанка. Семко фиркнув.

— Це ти в детективі прочитала?

— Ні, це я зробила такий висновок.

Миколка кивнув. Його радісне нетерпіння вже згасло, змінившись на безнадійне впокорення. Друзі не надто його підтримували — він це бачив, а доказів ще не було. Навіть самого злочину ще не було. Отаке-от невезіння! Нарешті без батьківської опіки, вільний та нескорений — і ось тобі й маєш!..

— Може, нехай їх Кабачок понюхає? — запропонував хлопчик невесело, аби хоч щось запропонувати. — Так, ніби випадково…

— Авжеж, — Семко зааплодував цій «ідеї». — І з’їсть їх, якщо відчує кримінальний дух.

Миколка геть зів’яв.

— А, що, як вони наркотики перевозять?..

— А що, як ти припиниш бігти поперед локомотива? — передражнила Діанка. — Слухай, я з тобою згодна в одному — за тими дядьками треба пильнувати.

— Зараз ми дірочку в стіні просвердлимо, — підхопив Семко, — і почнемо пильнувати.

— Годі вже бавитися, — дуже чітко і дуже переконливо сказав Данилко. — Ді, твоя правда. І твоя, Микольцю, теж. Будемо приглядати за тими… типами. Про всяк випадок. Не виключено, звісно, що ми перебільшуємо…

— Усяке трапляється, — без ентузіазму мовив Миколка.

— Гаразд. А тепер, коли ми все з’ясували, — дівчинка підвела підсумок і вказала на ягоди, — давайте нарешті їсти черешні.

Данилко засміявся.

— «Нарешті — черешні». Ді, у тебе склався вірш.

Після вечері минуло близько години. Жодних підозрілих (та власне й будь-яких інших) звуків із сусіднього купе не долинало. Тож, надивившись досхочу на пейзажі за вікном, які дуже швидко змінювали один одного і поволі розчинялися в літніх присмерках, Команда Мрії почала готуватися до сну. За попередньою домовленістю, Данилко і Семко зарезервували для себе верхні полиці.

— На нижніх, — безапеляційно заявив Семко, — нехай дівчиська сплять.

Ця заява викликала жваве невдоволення Діанки та Миколки.

— А я, по-твоєму, дівчисько, чи що? — насупився Маковій-молодший, хоча, відверто кажучи, справді більше любив спати внизу — там не так трусило.

— Це дискримінація, Семчику, — підтримала хлопчика Ді. — І Данилкова бабця тобі цього не подарує!

— Це точно, — з кумедною урочистістю кивнув Данилко. — Ти, друзяко, про ці всі умовності забудь.

— Про які умовності? — не втямив Семко.

— Та типу «хлопчик-дівчинка». У баби Тані є одне розділення.