Четверо в яхті - Їжаки Путрамент
Бальбінський уже не дивився на неї.
— Рузга! Климчак! — гукнув він. — Сюди!
Але поки вони прибігли, хлопці самі схопили іржавий кузов машини і підняли його. Подсядло встиг іще підштовхнути його рукою, і кузов, заскреготівши, перекинувся на другий бік під ялинку.
Тоді на жовто-салатовій плямі зім'ятої трави всі побачили шматок бляхи, під яким виднівся чорний отвір.
У Бальбінського заблищали очі. Він схопив Андрійка за плече.
— Назад! Бігом за сарай! І ви, скоріше!
Хлопці відскочили від отвору. Кількома рухами Бальбінський відчинив його ще більше. Потім і сам упав на живіт.
— Климчак! — прошепотів. — Тривогу!
Високий цивільний витягнув з кишені свисток. Пролунав різкий свист.
А Бальбінський підповз до отвору і крикнув:
— Вилазьте! Спочатку викиньте зброю! Опір зайвий! Даю п'ять хвилин!
Він відповз назад, озирнувся, побачив, що хлопці виглядають з-за рогу, і погрозив їм кулаком.
Чорна діра в землі мовчала. Обоє цивільних витягли пістолети. Подсядло оглянувся і виламав осику товщиною з людську руку.
— Три хвилини! — крикнув Бальбінський. — Насамперед викиньте зброю, тоді не будемо стріляти. Руки вгору і виходьте! Три хвилини!
Хлопці дивилися, перелякані й захоплені. Біля їх ніг лежала Суламіф.
— Ще хвилина! — крикнув Бальбінський знову. — За хвилину розпалимо вогнище. У вас немає ніяких шансів. Дим вас задушить!
Земля мовчала. Бальбінський озирнувся, трохи відповз і голосно почав командувати:
— Рузга! Давай гілки! Подсядло, Нарви трохи ялівцю. Климчак, соломи, соломи з грузовика. В каністру бензину, миттю!
Здісь подивився навколо і побачив на подвір'ї кілька сухих соснових гілок. Хлопці одразу підтягнули їх до Бальбінського.
— Швидше! Климчак, ще більше! — гукнув він до них, але рукою і очима наказував їм: геть!
За хвилину на отворі вже лежали гілки.
— Підпалюємо! — попередив Бальбінський. — Климчак, де бензин?
Потім, не чекаючи бензину (бо його й не було), він запалив звичайний сірник і підніс до рудої соснової китиці. Жовті, майже непомітні іскорки цілим снопом побігли вверх, і перша смуга голубуватого диму охопила вогнище.
Тоді з-під нього, з глибини, почувся придушений крик.
На знак Бальбінського швидко відтягнули палаючі гілки. З глибого від диму отвору відразу ж вилетів якийсь чорний предмет. Бальбінський притиснув його до землі. Пістолет.
— Далі, далі! — гукнув він у яму. — Кидайте все!
Ще кілька обойм. Потім висунувся відполірований автомат, мовчазним залізним дулом скерований догори.
Бальбінський швидко його витягнув. Чотири чоловіки оточили яму. Хлопці теж не витерпіли і вибігли з-за сарая, ставши на крок за ними. Тільки Суламіф не те що не пішла за ними, але відповзла назад, продовжуючи скиглити.
Ніхто не звернув на неї уваги. Хлопці чекали, коли з отвору вирине голова. І всі четверо сподівалися побачити круглу, велику голову, маленький горбатий носик, вузькі стиснуті губи…
Бальбінський і його люди трохи розступилися. Першою вилізла рука. Вона висунулась і вчепилась за дерн.
А коли за нею з'явилася голова — хлопці аж зітхнули від несподіванки. Це був не Сикус. Хлопці зовсім не знали цього чоловіка. Він був високий, світловолосий і широкоплечий, з квадратним підборіддям, довгуватим носом. Незнайомець кашляв, чхав, сіруваті очі на блідому обличчі сльозилися. Руки він слухняно підняв угору і тримав їх так, доки Рузга і Климчак перевіряли його кишені.
Зброї в нього не було, і затриманому дозволили опустити руки. Тільки тоді Подсядло нахилився до нього.
— Так, так, я вас нібито знаю!
Але огрядний блондин знизав плечима.
— Я вас не знаю!.. — процідив він крізь зуби.
— Стривайте, чи не були ви в таборі під Ангебургом?..
— Найн… — вирвалось у того.
— О, знаю!.. — Подсядло стукнув себе по лобі. — Ми ж знайомі! Ви Крюгер, правда?
Тільки тоді перша іскра безпорадної ненависті заблищала в погляді спійманого. Він одвернувся від Подсядла і почав щось говорити по-німецьки до Бальбінського. Андрійко зрозумів тільки, що він вважає себе військовополоненим і просить захистити його від зайвої цікавості цивільних гав.
Бальбінський хитнув головою, жестом попросив Подсядла дати Крюгеру спокій. Незабаром вони пішли. Хлопцям довелося кілька хвилин почекати, доки заспокоїлася Суламіф.
3
Це відбувалось через кілька днів, у маленькому повітовому містечку Піш.
У невеликій темнуватій кімнаті сиділо шість чоловік. За вікнами була липнева спека, кричало докучливе радіо. Людно було біля півпідвалу, в якому містилася найбільша місцева пивна. Торохтіли два грузовики.
В кімнаті було прохолодно. Зачинили вікно, і голос радіо став тихіший. Четверо хлопців сиділи поряд, п'ята — Люцина, як завжди, обрала собі місце біля Андрійка. Шостий був Бальбінський. Суламіф теж дрімала біля дверей.
— Я вам дуже зобов'язаний, — розпочав Бальбінський. — Я водив вас за ніс, може, й занадто довго. Але, самі знаєте, справа була дуже заплутана. Проте мушу визнати, що ви не лишилися в боргу. Мені страшенно перепало від керівництва за те, що розповів вам про Хаузгофера. Не знаю, чи довірять ще колись мені таку справу. Вважають, що в мене довгий язик. Мабуть, це так і є.
Він закурив. Слухачі мовчали, не розуміючи, серйозно говорить Бальбінський чи знову глузує.
— Ну, а коли вже так сталося, користайтесь з цього, запитуйте! Адже у вас, напевно, є тисяча сумнівів. Так? Давайте! Зрештою, Андрійко написав усе на папірці…
— Послухайте! — вирвався Войтек. — Те про що говорив Андрійко, коли ви… того… підслухували під дверима! Ну, з цими гілками на доріжці!
