Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

Товариші подивились на нього. Андрійко стояв, смішно витягуючи шию, наче прислухаючись до гарячого подиху тихого літнього вечора. Десь дуже далеко співала дівчина. Але Андрійко прислухався до чогось зовсім іншого.

Та це тривало не довго. Незабаром він повернувся до хлопців і на всі питання відповідав однаково: махав рукою.

Тим часом терпець у хлопців урвався. Сонце вже спустилося за кучерявий сосновий обрій, з темних закутків повіяло холодом, порожній будинок дихав на хлопців затхлою вологою.

Нарешті Здісь штовхнув сусідів. Із-за кущів вийшов Бальбінський. Він був дуже сердитий. У такому стані хлопці бачили його вперше. Бальбінський ішов доріжкою, за ним поспішали двоє цивільних, які, здавалося, виправдувались. Останнім ішов Подсядло, теж сумний.

Побачивши хлопців Бальбінський сповільнив ходу. Обличчя його було червоне, і тому очі здавалися ще голубішими. Швидко надівши темні окуляри, Бальбінський постояв трохи, потім махнув рукою.

— Проґавили, як завжди…

Цивільні посхиляли голови, наче це було сказано виключно для них. Потім Бальбінський вимушено посміхнувся і сказав хлопцям:

— Ну що ж! Ви тут досить нудились і знову думаєте, що я вас обдурюю! Ходімо, хоч побачите!

Він одвернувся і пішов назад. Перший з краю цивільний щось йому прошепотів.

— Ні, не знімати! — відповів Бальбінський.

Хлопці пішли за ним, занепокоєні, засмучені тим, що заважають, і розчаровані.

Пройшли через сад, пірнули в кущі ліщини, яка густо вкрила невисокий схил від сторожки вниз, до луки.

Хлопці б нічого й не помітили, якби Бальбінський не зупинився між двома кущами біля старого напівзогнилого соснового пня.

— Ну! Бачите? — сказав Бальбінський і відштовхнув ногою якусь поруділу гілку ялівцю.

Показалася напівкругла нора. Вона здавалася такою маленькою, що хлопці й не подумали б…

Але Бальбінський вдарив ногою в пень, і той упав, мов дитяча іграшка.

Низько схилившись, усі спустилися всередину. Бальбінський дав Куцикові ліхтарик. Зігнувшись, вони йшли один за одним по досить довгому коридору, який по боках і вгорі був викладений густо переплетеними гілками. Через кільканадцять кроків можна було навіть випростатись.

Це була землянка військового зразка, три на два метри. В кутку на густо нарізаних ялинкових гілках, які вже зовсім обсипались, було трохи соломи. Потягнуло теплом, і присутні підвели голови. Вгорі, крізь круглий отвір, проникало лісове повітря.

— Ось твоє ядро темряви! — звернувся Бальбінський до Андрійка. — У тебе добрий нюх, хлопче. Ти влучно, саме в цій сторожці, побачив суть різних гожиялківських загадок. І не ти винен, що…

— Хто це був, скажіть, будь ласка? — вигукнув Андрійко. — Що з ним?

Бальбінський розвів руками.

— Ба! Ти сам сказав, Невидимий! Він проскочив між руками наших хоробрих вояк. Тепер шукай вітра в полі!

— Коли?

— Хіба я знаю? Три години тому він ще був тут.

— А тут, в землянці, не міг…

— Бачиш, якби тут був мармур, або дерево, чи хоч би цемент, тоді можна було б шукати таємних ходів, що відкриваються, коли натиснеш кнопку. Але, як бачиш, тут тільки напівзотлілі гілки й пісок. Стукніть тільки ногою і зрозумієте, що ніяких ходів тут нема. Ну, досить для вас?

Куцик ще підняв гілку і зазирнув під постіль. Бальбінський махнув рукою.

— Ми вже дивилися. Ну, ходімо.

Вони пішли назад. Як душно було на свіжому повітрі! Як воно пахло! Але Бальбінський не був лірично настроєний. Він підштовхнув хлопців на доріжку, до сторожки.

Двоє цивільних і Подсядло сиділи там і курили. Бальбінський і хлопці пішли далі і вже звертали на ялинкову алейку, коли Андрійко смикнув Бальбінського за руку.

— Послухайте, — сказав він тихо. — А може, не тут? Може, заглянемо в сарай, туди, де ця обгоріла машина?

— Що з тобою?

— А ви там шукали?

— Звичайно.

— А може, все-таки… Хай вони йдуть! А ми з вами півхвилини…

Бальбінський знизав плечима. Подсядло і цивільні знову розсілися посередині подвір'я. Хлопці з Суламіф приєднались до шукачів.

І ось перша несподіванка. Вони проходили повз сарай без даху, як раптом Суламіф, що дріботіла за Бальбінський, відгорнула хвіст, глянула на сарай і боком, боком почала тікати.

Вони, звичайно, звернули в осикові хащі сарая. Зламані гілки свідчили про те, що недавно хтось тут пробирався через зарості. Біля задньої стіни стояв велосипед.

Хлопці відразу витягли його на подвір'я. Здісь одразу впізнав його: адже саме на ньому хлопець їхав під дощем і вітром, шукаючи слідів Андрійка.

Бальбінський дав знак своїм цивільним. Вони побігли в сарай і почали уважно все оглядати. Нарешті в очах Бальбінського щось заблищало.

— Ну, хлопче! — він поклав руку Андрійкові на плече. — Дякую тобі! Ти нам дуже допоміг! І як ти здогадався? Чи ти був тут і щось помітив? Ну, не прикидайся великим Шерлоком! Ти, мабуть, випадково сюди заглянув, признайся.

Андрійко заперечливо хитнув головою.

— Я зовсім не думав про сарай, — промурмотів він.

Бальбінський ще дивувався з приводу цієї уважності, як його люди вийшли з сарая, розводячи руками: тут уже нічого немає.

Тоді Андрійко знову смикнув Бальбінського за руку.

— Там! — сказав він. — Спробуймо…

Вони вийшли за сарай. З правого боку якась стара алея вела вниз, на ту саму луку. Ліворуч росли кілька молодих ялинок. Біля них, у густій траві, лежали рештки спаленої легкової автомашини.

Саме тут і зупинився Андрійко. Він оглянувся, пошукав когось очима. Потім покликав:

— Суламіф! Суламіф!

Усі дивилися на нього. З-за сарая, нарешті, виглянула клаповуха морда. Покликали її хором. Суламіф заперечливо похитала головою. Суламіф і не думала підходити. Вона не тікала, тільки тулилася до землі і скиглила. Здісь узяв її на руки.