Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

— Говори про себе! — на всякий випадок сказав Куцик. — Не узагальнюй так поспішно. В чому справа?

— Де записка? — Войтек простягнув руку до Здіся.

— Навіщо тобі?

Войтек схопив папірець, уважно переглянув його і, нарешті, сказав:

— Ось, читайте!

Це був той самий пункт IV: «Суламіф його боїться».

— Ну й що? — спокійно запитав Здісь.

— Те, що ти нас усіх обдурив: перевірка Бальбінського при допомозі Суламіф не має ніякого значення!

— Чому?

— А тому. Дивись!

Він показав пальцем пункт б) «біля мавр. входу, під час танців».

Куцик і Здісь ще нічого не розуміли, і тому Войтек нетерпляче вигукнув:

— Я про вас кажу, а не про себе. Ви, кретини, ще й досі не бачите. Що це означає? Суламіф «його» боїться біля маврітанського входу? Коли танці? Ну, помізкуйте трошки! Ви пам'ятаєте, коли були танці? Коли ти послав туди піратів! Ми заглянули, чи вони не скандалять. А пірати танцювали…

— Ну й що ж?

— А Сикус не танцював. І Бальбінський теж! Вони стояли й розмовляли! Але стояли біля їдальні. А Суламіф злякалася тут, з цього боку, біля маврітанського входу! Ну?

Здісь пробелькотів, нарешті, щось незрозуміле, а Куцик широко розкрив очі.

— Ну! — кричав Войтек. — Ще вам мало? Суламіф боялася, коли Бальбінський був зовсім в іншому місці! Увесь твій суд нічого не варт! Крім того, я пригадую, як ми йшли ловити раків. Сикусова залишилася біля озера з Бальбінським і з Суламіф. І собака його не боялася!

— Ну, правильно! — промурмотів Здісь. — Це тільки підтверджує мою гіпотезу. Це не він. Його Суламіф не боїться…

— Тюхтій! — крикнув Войтек. — Це тільки означає, що твій суд був явно неправильний! Звичайно, в цьому пункті Андрійко мав на увазі не Бальбінського. Але звідки впевненість, що саме цей пункт — вирішальний? Там є ще багато інших!

— Ти ж сам погодився…

— Стривай! Краще слухай! Собака може боятися багато чого. Їжака, наприклад. А ми спіймали Бальбінського на справді підозрілій справі. Він нас обдурив, а ти ще допоміг. Ти придумав іспит, про який можна було заздалегідь сказати, що він нічого не дасть! А Бальбінський знав, що Суламіф іде до нього, не вагаючись. І не попередив нас про це. Бачить, що має діло з дурнями!

Тепер, нарешті, хлопці зрозуміли. Здісь був червоний. Він мовчав. Куцик насилу сказав:

— Що ж тепер?

— Чорт! — лютував Войтек. — Як на зло, я все це зметикував тільки тоді, коли міліція поїхала. Де її тепер шукати?

— Велосипед… — промурмотів Здісь, готовий їхати куди завгодно, аби тільки виправити свою помилку.

— А може, подзвонити в Івішки?

Обмірковуючи ці технічні варіанти, хлопці зійшли з башти. Куцик вагався: може, й справді щось у розповіді Бальбінського відповідає дійсності? Розповісти про все це… Тут повинна бути якась службова таємниця, хоч би сам Бальбінський виявився небезпечним злочинцем.

— А де він? — перебив його Войтек.

Ніхто не знав. Зранку ніхто його не бачив в Гожиялках.

— От бачите! Він пронюхав…

Войтек тягнув хлопців в Івішки. Здісь побіг на пристань і доповів про все Люцині. Вона досадувала.

— Дивуюся вам, нарешті через три дні настала гарна погода! Як можна відмовлятися?

— Власне кажучи, ми можемо розділитися. Може, велосипедом? — запропонував Здісь.

— Велосипед у нього знову зіпсувався! — відповіла Люцина. — Він говорив учора, що відправив його в Миколайки, до механіка.

— Куцик, глянь… — вигукнув Здісь, штовхаючи Едика в плече.

Але Куцик саме одвернувся від них. За очеретом рухався кінчик паруса. Тепер усі дивилися туди. І не дивно: на щоглі майорів чорний прапор.

— Бовдури! — закричала Людина. — З цією ганчіркою, наче навмисно наділи траур… Що з вами?

Хлопці кинулися до яхти.

— Швидше! — сичав Куцик. — Давайте поставимо парус!

— Що з вами? — спитала Люцина.

— Він може втекти від нас…

— Хто? Ви збожеволіли! Дивіться ж, вони завертають сюди!

Справді, з озера почулася команда: «До повороту оверштаг!» І високий парус залопотів.

Хлопці стояли нерухомо. Тільки Куцик прошипів:

— Ну, тепер побачимо!

Яхта піратів звернула в коридор, що вів до молу. Вітер був боковий, тому й без галсування яхта швидко йшла до пристані.

А коли вона була за п'ять метрів від берега, пірат Джакі в червоній хустині, веселий, як ніколи, вискочив на ніс.

— Агой, на березі! — крикнув він голосно, наче був за кілометр. — Ви нічого не загубили? Готуйте викуп, величезний викуп.

Хлопці похмуро дивились на його кривляння. Яхта блискуче причалила, зупинившись за три сантиметри від молу. За кермом сиділа жінка-капітан.

Вона підвелася, підійшла до каюти.

— Ось ваша пропажа! Іншим разом будьте уважнішими, бо не віддамо! У нас теж є вакантна посада юнги…

Андрійко! Це був Андрійко, трохи приголомшений яскравим сонцем після кількох хвилин, проведених у темній каюті. Але ще більше його приголомшила раптова зустріч з усією четвіркою, — адже він не знав, чи сердяться ще на нього товариші і що там робиться з Люциною.

Але ця непевність дуже швидко розвіялася. Люцина побігла і мало не впала. Потім скочила на палубу і схопила хлопця в обійми. Після неї Андрійка почали обнімати і хлопці.

Привітання, подяки, хаотичні розповіді про врятування Андрійка. Так минула добра година. Тільки шлунки нагадали, що пора кінчати.

Пірати вимагали обіду. Люцина запросила їх у палац. Нарешті хлопці лишилися без свідків.

Пообідавши, товариші потягнули Андрійка в башту.

— Ну, розповідай! — Войтек витягнув папірець. — Хто це?

Андрійко здивовано дивився на списаний карлючками аркушик із своїми здогадками. Чистовик він давно десь загубив. Насилу пригадав