Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

Рвучко подув вітер, і раптом зуби самі почали клацати.

Андрійко виліз із води, за всяку ціну намагаючись себе втішити. Адже на острові часто бувають екскурсії. Ну, посидить собі трохи. За годину хтось сюди приїде! Неприємність з цією байдаркою. Та вона знайдеться! А зрештою…

Він стояв, чекаючи, що ось-ось з'явиться яхта. Але озеро було пусте. Хлопець вбіг на горбок. І звідти, як на зло, не помітив жодного паруса.

Хмарки вже перетворилися в чорні хмари. Вони охопили чверть неба, і тому ще яскравіше здається сліпуче сонце. Навіть вітер ущух, і озеро стає гладеньким, олов'яно-сірим.

Андрійко сходить з горбочка. Звичайно, ждати якогось човна тепер марна справа. Надходить велика буря. Андрійко навіть радіє з цього. Ну, змокне. Але великі бурі звичайно бувають короткочасні.

Треба знайти якийсь притулок. Кілька старих дерев. Можна б сховатися під цією розложистою осикою. Але він стільки чув про те, що блискавка влучає в дерева… Хмари дуже швидко мчать, такі чорні… Ось блиснуло раз, другий. Грому ще не чути.

Дуже неприємно чекати, коли, нарешті, розпочнеться ця буря. Андрійко знайшов якийсь кущ ліщини з дуже густим листям. Присів під ним. Здалеку почулася громова канонада, яка наростала. Здавалося, що ось-ось розпочнеться буря. Хлопець нетерпляче задер голову: небо над ним усе ще було блакитне.

Андрійко знову зійшов на горбок. Яке видовище! Весь захід був тепер чорний. Вдалині, в найчорнішому куточку над горизонтом, одна за одною спалахували блискавки, ніби кілька ковалів по черзі вдаряли вогненними молотами по ковадлу. Все завмерло. Навіть стара осика стоїть, наче німа. І ця тиша здається найгрізнішою. Нарешті пориви вітру порушили олов'яний спокій озера. Зашелестіла стара осика. Сонце зникло за хмарами, і в повітрі одразу ж стає холодно. Андрійко поспішно натягує на себе сорочку й штанці. На якусь хвилину йому стає тепліше. Потім десь з заходу надходить справжній шквал і, здіймаючи хвилі, мчить через озеро. Застогнали дерева на сусідньому острові. Загомоніло осикове листя під першими краплинами. Андрійко стрибнув під кущ ліщини, де він сховав карту. Якусь мить йому здавалося, що це добрий притулок.

Але потім сталося щось страшне. Полив такий густий дощ, що за п'ять кроків стовбури сосон були вже не мідними, а олов'яними. Все навкруги стало білуватим, сріблястим, у повітрі наче яблуками запахло.

Ліщинова стеля над Андрійком одразу лопнула, холодні потоки води вдарили хлопця в шию і швидко потекли по спині між лопатками.

Андрійко стягнув сорочку, схилився над нею, прикриваючи тремтячими від холоду руками, щоб не змокла.

Потім перед Андрійком спалахнуло з півдюжини сліпучо-яскравих блискавок, ударив грім. Він гримів спочатку через п'ять секунд після блискавки, потім — через три, дві! Наступний удар пролунав одночасно з блискавкою. Земля затремтіла, в ніс ударила хвиля повітря, навколо раптом запахло фізичним кабінетом, іскрами електричної машини, озоном.

Андрійко навіть не встиг перелякатися, так швидко все це закінчилося.

Ще довго шуміла злива. Грім перекотився кудись далеко на схід, і дощ незабаром став ще докучливішим. Андрійкові стало холодно. Він кілька разів виглядав з-під куща, чи скоро випогодиться. Але хмари ніби навмисне зупинилися над островом. Вітер вщух, озеро, що шуміло хвилями на Узбережжі Зотлілого Очерету, теж заспокоїлось. Тільки монотонно шумів холодний дощ, і в Андрійка тремтіли плечі, руки, підборіддя.

Нарешті почало прояснюватись. Дивне явище: Андрійко вибіг на галявину і побачив, як тікає дощ, як по озеру мчить його остання заслона. Десь там, на заході, вода ще поцяткована краплинами дощу, але тут вона вже гладка і спокійна.

Знову виглянуло сонце, і Андрійко виліз на горбок, нетерпляче шукаючи перших парусників, які, звичайно, мали з'явитися після цієї халепи на озері.

Яке щастя! Далеко на заході, біля белданської протоки, він побачив дві яхти. Одна стояла, її команда щось майструвала біля грота. Друга йшла досить швидко до неї.

Все було б чудово, якби не небо. На сході, за прибережними джунглями, на далекому незнайомому кінці озера ще клекотіла буря, гриміло, блискало. А на заході вже народжувалося нове лихо. Над самим горизонтом аж у трьох місцях небо знову потемнішало. Трьома паралельними колонами поспішали сюди нові бурі. Андрійко зовсім не розбирався в метеорології, і тому його втішало, що ці хмари були не такі чорні, як попередні.

Він стояв і довго дивився. Яхти були вже поряд. Потім та, що підійшла, завернула на. захід. Друга ще лишилася. До біса! Хоч би яка-небудь ракетниця була! — Або вогнище, щоб привернути увагу до острова!

Андрійко почав підстрибувати, вимахуючи сорочкою. Але марно — занадто далеко.

Ось і друга яхта рушила. А може… Ні, вона завернула в протоку, на Белдан.

Не дивно: трьома колонами знову наближається буря. Сонце гасне, і одразу сковує груди холод.

Андрійко збігає з горбка. Надії пропали. Цей горбок — Гора Ілюзій!..

Нова хвиля бурі була незрівнянно страшніша, ніж перша. На цей раз грім, здавалося, обрав Чортів острів для свого полігона. Він бив так близько і сильно, що острів здригався, немов під час землетрусу.

На якусь мить яскраве світло залило все навколо. Андрійко впав ниць на мокру траву: гуркіт просто збив його з ніг. Добре, що все минуло так швидко. Ніхто б не витримав підряд і двох таких секунд.

Підвівши голову, Андрійко побачив попереду білі скручені пасма чогось пухнастого. Хлопець не зразу зрозумів, що то осикові тріски, — скручені, розпатлані, розбиті блискавкою.

Андрійко виглянув з-під свого куща. Яке щастя, що він сховався саме тут!

На старій осиці білів шестиметровий шрам. Переляк Андрійка ще не зовсім пройшов. Він боявся підійти до дерева. Тільки, коли на хвилину виглянуло сонце, хлопець знову виліз і піднявся на Гору Ілюзій.

На цей раз він стояв недовго. Хоч те, що йшло з заходу, не провіщало грому, але було ще гіршим. За хвилину