Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

Андрійко почув голоси хлопців. Він прийняв ці кілька слів, наче спів півня, що сповіщає кінець ночі, повної страхіть. Він добре чув ці слова:

— Що з тобою? — спитав Куцик.

Настала хвилина мовчання.

— Щось у нашій кімнаті?

І ось жахливі кроки на сходах завмерли. А коли Куцик ще додав: «Ходімо, подивимося!», кроки в кімнаті стали швидкими, двері відчинились і з шумом зачинились. По сходах задріботіли кроки, наче хтось збігав униз.

Андрійко перечекав кілька хвилин. Голоси хлопців замовкли, але кроки на сходах не повторилися. Він виліз, нарешті, з закутка, зійшов у кімнату. Ніяких слідів, які б свідчили, що тут хтось нишпорив, не було.

Андрійко постояв трохи, не знаючи, що робити. Вагався: хіба ця остання пригода не досить серйозна, щоб махнути на всі образи і ще раз спробувати звернути увагу товаришів? Потім відкинув цю думку. Дуже неясна тут справа. Хоч хлопці й дивилися на башту, але нічого не побачили, бо махнули рукою і не прийшли сюди.

Думку про Люцину він відхилив ще швидше. І, звичайно, після вчорашніх подій відмовився й від пана Бальбінського.

Андрійко вийшов з палацу. Навколо нікого не було. Хлопцеві стало легше, коли він одійшов від цього будинку. Андрійко згадав, що Бальбінський пропонував йому свою байдарку.

Вже здалеку він почув голоси хлопців на пляжі. Нишком поза кущиками добрався до пристані. На щастя, все товариство саме вилізло з води і полягало на траві; від мола їх відділяв величезний кущ лозняка.

Андрійко кинувся до байдарки. Було так жарко, що він стягнув з себе сорочку, штани і залишився тільки в трусиках. Подумав навіть, чи не залишити одяг у каюті «Аталанти». «Ні, — сказав собі, — треба швидше тікати звідси, щоб вони не помітили мене».

Хлопець кинув свої манатки в байдарку і схопив весло. Андрійко настільки оволодів цим мистецтвом, що досить швидко проїхав очерет. Він поспішав ще й тому, що тут невистачало повітря, так все нагрілося: очерет, вода, небо.

Ось очерет залишився позаду. Від далекого берега нарешті потягнуло прохолодою.

Повітря надзвичайно прозоре. Немає й сліду тієї імли, яка так чудово маскувала далекі закутки озера, що хлопці в перший день подумали: озеро безмежне.

Хіба озеро через це гірше? Зовсім ні! Правий берег, близько. Велика стіна чорносиніх лісів. Лівий берег — далі, він золотий, сонячний.

Попереду острів. Андрійко плив туди. Хлопець твердо сказав собі: «Годі зволікати!». Це рішення мало кілька причин. Найважливіша була в кишені штанців, які він кинув на дно байдарки.

Андрійко відплив метрів на двадцять від очерету. Кинув весло, витягнув з кишені знайдену карту, розклав на колінах.

Велика голуба пляма «Спірдінгзее». І на ній маленька, наче відбиток від пальця, зелена плямка. Хлопець подивився вперед. Так і є. Ось трошки збоку на карті інший острівець. Ось попереду висока купа дерев Чортового острова. Ліворуч від нього низька стіна зелені — це острівець.

На Чортовому, біля коричньової горизонталі, позначено маленький червоний хрестик.

П'ять хвилин роздумів. Що означає цей хрестик? Можна знайти тисячу значень. Ніщо не свідчить про те, що саме тут треба шукати ключ усіх дивних справ і загроз, які з першого дня переслідують Андрійка.

Тому не можна вважати, що червоний хрестик — єдина причина вилазки. Найважливіша, але не єдина. Ось ще одна, зовсім несподівана.

Андрійко згортає карту, бере весло і мимоволі оглядається. Яким маленьким став гожиялківський очерет за ці п'ять хвилин відпочинку і міркувань! Попутний вітер відніс байдарку майже на п'ятсот метрів.

Андрійкові здається, що сама доля за цю подорож.

Досі він двічі робив спробу і двічі зустрічав опір вітру. А тепер…

Яке чудове повітря! Сонце припікає, коліна вже почервоніли. А тіло не відчуває спеки. Свіжий порив вітру холодить плечі і спину. Сонце тепер його приятель.

Він дивиться вперед. Острів зовсім недалеко. Ну, може, півтора кілометра! Через півгодини Андрійко причалить до нього не доторкнувшись навіть до весла.

Він хапає весло. Хвилин п'ятнадцять гребе, підставляючи плечі вітру, а груди — сонцю. Потім відпочиває, тільки час від часу торкаючись веслом поверхні води, щоб направляти байдарку, бо вітер зносить її то в один, то в другий бік від темної плями острова.

Ех, був би парус! На другий раз треба буде спробувати.

Андрійко дивиться, розглядається навколо. Чудова погода, сонце, добра видимість, вітерець. Дивно, що на озері так мало яхт. Тільки ген, далеко ліворуч, біля переходу на Белдан, видно кілька човнів. Велике озеро пусте.

Андрійко відчуває себе страшенно самотнім. Він їде на цей острів і тільки тепер починає розуміти основну причину своєї вилазки, йому треба знайти, нарешті, те, що відкриє очі трьом зарозумілим маловірам, — цей хрестик… Бо на кого йому спертися, як не на товаришів?

Хлопець пливе вже з півгодини. Дивно, але острів не наблизився. А вітерець не вщух! Досить повернути голову, щоб відчути його подих, сповнений запаху свіжої зелені.

Андрійко дивиться на темний контур острова. Ну, хай ще година. Там години дві: треба старанно обшукати острів. Повернення проти вітру приблизно три години. Він, звичайно, запізниться на обід, але іншого виходу немає.

І він береться за весло, завзято молотить воду. Але й через двадцять хвилин острів так само далеко. Що за чорт!? Андрійко оглядається. Ні, він подолав чималу відстань! Гожиялківські дерева стали маленькі, мов травинки!

Тільки тепер Андрійко усвідомлює, що став жертвою обману зору, про який він не раз читав: вода скорочує відстань, і речі, відокремлені від тебе водою, здаються ближчими, ніж це є насправді. Не один плавець загинув, недооцінивши це явище.

Вітерець дужчає. Агнешка розповідала про великі хвилі на Снярдвах, про те, як раптово налітають тут бурі.

Хлопець оглядає горизонт. Але