Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

— Ну? — наполягав Войтек. — Хто це? Бальбінський?

— Джакі? — питав Здісь. — Ти ж знаєш, це не він, так?

— Хто? — Андрійко був приголомшений.

— Ну, той, що переслідував! Не пам'ятаєш? Ти стільки наговорив тоді! Ти казав, що Джакі, з цеглиною…

— Ага! — Очі Андрійка посвітлішали. — Так, так! Я говорив про Джакі… Сьогодні побачив його на острові і втік у Східні Джунглі! Але він побачив мій курінь. Ну, почав крутитися, покликав інших. Цілу облаву влаштували. І, нарешті, на Щавлевій Луці…

— Східні Джунглі, Щавлева лука… — Куцик приклав долоню до Андрійкового лоба. — Температура, здається, нормальна…

— Нічого ти не розумієш! — пробурмотів Андрійко. — Я три дні сидів там, треба було чимось зайнятись. Ну, так ці назви…

— Ну, а Джакі?

— Ви ж бачите, що я помилився! Привезли мене сюди, так?

— То хто ж він?

Андрійко мовчав. Товариші все енергійніше наступали на нього.

— Що це за «ідійотка»?! — кричав Здісь.

— Хто «не відразу погодився?» — допитувався Куцик.

— Кого це боїться Суламіф? — напирав Войтек.

— Не знаю, — прошепотів, нарешті, Андрійко.

— Не знаєш? Пишеш «він» і не знаєш?

Андрійко довго викручувався. Нарешті сказав:

— Бачите, на прикладі з цим Джакі я навчився, що без достатніх доказів обвинувачувати не можна. Я казав… і не тільки вам, що Джакі… Як божевільний, я втік тоді під час ловлі раків, коли почув, що він наближається. А були в мене докази? Тільки підозри, і то якісь… Він розповів про цеглину, про відсутність Джакі.

— От і здавалося: хто, як не він? Єдиний, кого не було тоді на місці, хто міг кинути на мене цю цеглину. Нарешті, він повертається весь у пилюці… А тимчасом, бачите, врятував мене! Тому тепер я говоритиму про когось тільки тоді, коли матиму докази. Розумієте?

Хлопці кивали головами. Тільки Войтек не заспокоївся.

— Нісенітниця! — крикнув він. — А той напис на горищі що означає? Хто це підкрадався?

— Не знаю, — повторив Андрійко.

І він знову розповів, як це було, як їх випадкова розмова врятувала його від зустрічі з Невидимим.

— А якби ти, Едику, — закінчив він, — зробив те, що хотів, і пішов подивитися…

Всі троє переглянулись.

— А що він робив? — спитав Войтек. — Рився в нашому майні?

— Ні, — сказав Андрійко. — Він перегортав книги, а потім обстукував стіни. Ех, чому ви не пішли… Спіймали б типа на гарячому! Тюхтії!

— Зовсім ні! — крикнув Войтек. — Ми його спіймали!

Андрійко поблажливо посміхнувся. Войтек поплескав його по плечу.

— Так, так! — І вони розповіли про кроки, що підкрадалися, про перегортання книжок, обстукування стін. У Андрійка загорілися очі.

— Ну?! — крикнув він. — Хто він?

— Твій приятель. Пан Бальбінський.

Андрійко зблід, закусив губи, борючися сам з собою.

— Де він? — спитав, нарешті, Андрійко.

Хлопці коротко розповіли про події, що трапилися під час його відсутності.

— Ми дали маху, — закінчив Войтек. — Тип зник.

Андрійко мовчав. Лише коли Войтек розповів, як Бальбінський їх обдурив з цією вигадкою про Хаузгофера і Вольфшанець і знову почав вимахувати папірцем, Андрійко захриплим голосом сказав:

— Питайте.

— Ну, по порядку, пункт за пунктом. Ця фанера… Андрійко махнув рукою.

— Ну, а «ідійотка»? І хто це ввічливий в присутності людей?

Андрійко почервонів і вирвав папірець.

— Це не має значення! — прошепотів він. — Ти питав про Бальбінського. Добре, скажу.

Він знову розповів про дивну історію в лісовій сторожці.

— О, «невидимі кроки»! Коли після прочуханки він витягнув з мене все, я почав його умовляти одразу піти до сторожки в лісі. Але Бальбінський не хотів нізащо! Тільки наступного дня надвечір! Тоді я пригрозив, що піду сам! Перед тим він зник. Розумієте?

Хлопці остовпіло дивилися на нього.

— Я ж вам казав, невидимі кроки! Я чув, як ішла людина, цілком вільно — туп, туп! — наче по рівній землі. Тоді вночі. Але не бачив нікого! А там, де він ішов, були кущі заввишки два метри і густі, наче мітла. Бальбінський каже: почулося. Тобто ніби в мене слухові галюцинації.

Так от, ідемо. Дивлюсь, взагалі нічого немає, в будинку таке павутиння, що муха не пролетить. У сараї, в корівнику зарості осики. Кущі біля стіни високі, густі. Я нічого, підходжу.

Войтек перебив його: почулося, ніби хтось унизу… Прислухались. Тихо.

— Підходжу! Біля самого будиночка доріжка, розумієте? Звичайна, ні трави, ні кущів. Вкрита битою цеглою. Нею можна вільно пройти. А за кущами вже нікого не видно. Тоді я подумав: значить, не галюцинація. Щось реальне… І йду тією доріжкою далі! Що там?..

Тепер усій четвірці здалося, що хтось іде по сходах. Вони переглянулися. Знову тиша. Андрійко розказував далі, однак мимоволі перейшов на шепіт.

— Але за рогом… На доріжці купа сухих гілок! Велика купа! Розумієте? Значить, галюцинація! Бо по доріжці через цю купу не пройти! А я чув ці кроки здалеку, вони наближалися, наче хтось по доріжці підходив…

— Ну! — прошепотів Войтек.

— Тоді Бальбінський до мене. Він одразу догадався, що сталося. Одразу! Ні хвилини не вагався! І давай мене втішати. Він розуміє, що важко. Що в мене нерви виснажені. І так далі.

— І виводить тебе із сторожки! — підказав Войтек.

— Зовсім ні! — Андрійко знизав плечима. — Це розумна людина. Якщо вже пустив мене туди, то робить усе, щоб, як кажуть, вибити з моєї голови ці галюцинації.

— Тобто?

— Тобто тягне мене ще в сарай, у корівник, наказує перевертати старі діжки, ритися в уламках автомашини. Але я вже не хотів. Ясно?