Четверо в яхті - Їжаки Путрамент
Бальбінський подивився на Андрійка, який злегка посміхнувся.
— Дехто вже розуміє, — посміхнувся й Бальбінський. — Бачите, це почалося раніше. Коли Агнешка розповіла нам про гожиялківські страхіття і драматично заклинала Андрійка, щоб він не ходив у сторожку, «хоч би його туди тягнули», у мене вже виникли деякі підозри. Тому мені було дуже незручно, що Андрійко у великій компанії починає розповідати різні історії про сторожку. Я припускав, що саме там ховатиметься той, кого скинули з літака. Тому й побоювався — і, як виявилось, не без підстав, — що в цьому товаристві знайдеться зв'язківець, самі розумієте… Звідси й кілька неввічливих втручань у досконалі літературні розповіді Андрійка.
— Ну, а гілки?
— Це був мій провал! Я недооцінив Андрійка. Звичайно, я боявся, що, з одного боку, він сполохає того, а з другого, попадеться йому в лапи і… Самі розумієте, що він не грався б у рицарство, якби Андрійко викрив його. І тому… Я хотів переконати хлопця, що ці кроки йому привиділися. Зробив це по-дурному, визнаю… З цією свіжою травою, їй-бо, я заслужив гіршого покарання, ніж мені там готують. Ну, цей пункт з'ясували.
— Стривайте, стривайте! — Войтек підняв руку. — А як з Агнешкою? Чого вона так добивалася, щоб Андрійко…
— А того, чого й я одразу подумав про сторожку. Ви бачили ці підземні бункери? В сорок п'ятому році саме там була розташована одна з есесівських банд. А потім там ховався Шарпаний Ясьо, один з найнебезпечніших наших бандитів. От Агнешка й не була певна, що там не вештається цей бандит або якийсь його заступник. А курпівський гонор не дозволив їй пояснити причину цих побоювань. Ясно?
— Ще одне! — вигукнув Здісь. — Ну, накидали ви цих гілок, добре. Але ж і Крюгер їх мусив помітити! Ви ж могли так сполохати його скоріше, ніж Андрійко, правда?
— Так, — зітхнув Бальбінський. — Але не зовсім. Тоді я вже знав, що парашутист живе там. Ми стежили а ним. Я почекав, доки він вийде із сховища, і тоді… А тільки-но ми пішли, Климчак знову відтягнув гілки в ліс. Саме тому я не хотів іти туди з Андрійком, і «не одразу погодився» на цю вилазку…
— Одним словом, — тихо сказав Андрійко, — клопіт вам був зі мною!
— Не напрошуйся на компліменти, друже! — Бальбінський підняв палець. — Щодо цього…
— А чому ви не схопили Крюгера одразу, коли вистежили його? — перебив Куцик.
— Дуже просто. Я хотів його взяти разом з іншою здобиччю. Кінець кінцем, Крюгер майже єдиний з тих, хто кілька останніх років провів біля Хаузгофера. І йому було б легше знайти документ, ніж нам.
— А ви не боялися, що він втече?
— Вже з тиждень, як не боявся. Всі шляхи тут були добре перекриті.
— Ви знали, що він піде до Гожиялок…
— У нас були підстави припускати це.
— То навіщо ж вам було прикриватися байдаркою?
— Щоб не звернути на себе уваги. Щоб здалека познайомитися з мандрівниками, які сюди приїхали на канікули і могли б потім підтвердити, що вважають мене за запеклого байдарочника. Ви ж це зробили, так?
Куцик і Войтек скривилися.
— Не дуже. Ви одразу були таким наполегливим. Ще тоді, біля Момайн. Ми навіть подумали: чи не той це з літака? Бо, ви знаєте, опівночі з першого на друге липня літак пролітав над Стобцем…
— Знаю…
— Це з нього той?
Бальбінський кивнув головою.
— Так далеко від Гожиялок?
— Це ілюзія. Його скинули над Івішками. Саме в цей вечір він зустрівся з ким треба.
Хлопці переглянулися.
— Так, з ним, — Бальбінський кивнув головою. — З тим, кого ви сподівалися побачити в бункері. З паном Сикусом. Мені дуже прикро…
— Мені теж прикро, — відповіла Люцина. — Неллі дуже переживає. Добре, що її забрали родичі. Хоч я особисто і не любила цього Казіка, але мені справді неприємно.
— А що з ним трапилося? — спитав Куцик.
— Звичайнісінька справа. Шантаж.
— Тобто?
— Під час окупації він мав якісь справи з німцями. Тепер, поки сидів непомітно, ніхто його не чіпав. А коли почав робити «кар'єру», знайшовся хтось і дещо йому пригадав. Ну, парубок з Варшави запропонував цей геройський від'їзд у район…
— А ви його відразу запідозрили?
— Де там! Признаюсь, тільки ентузіазм його дружини привернув мою увагу.
— Як?
— Дуже просто. Вона розповідає, що він такий здібний, має такі знайомства, його так любить начальство… Чому ж тоді його відправили на таке незавидне, запущене місце? Я подумав, що жінка бреше, просто робить рекламу улюбленому чоловікові. Але у Варшаві підтверджують. О диво, все підтверджується. Він справді мав знайомства, його справді тягнули за вуха вгору! Тому такий від'їзд звертає на себе увагу.
— Йому наказали?
— Звичайно. Він повинен був прикривати Крюгера і допомагати йому.
— І цей велосипед…
— Так. Це саме й було джерелом тих жахливих вражень Андрійка, коли він лежав на землі в ялинковій алеї.
— І пізніше, коли я повертався з Івішок, — додав розгублений Андрійко. — Вдень!
— Як цей шпигун не боявся!
— А хто його тут знав? Про Подсядла він не знав. Інші тутешні жителі виїхали ще в сорок четвертому.
— А з цією крадіжкою? З «ідійоткою»? — допитувався Войтек.
— З «ідійоткою» все дуже просто. Крюгер мусив часто заглядати в палац. Він же не знав, де сховав Хаузгофер свій рапорт. Уявіть собі, як Сикус, повернувшись після зустрічі з Крюгером, зрадів з приводу візиту цих юнаків і надзвичайної гостинності своєї дружини.
— А чому він просто не вигнав нас? Як тих студентів?
— Це могло б звернути увагу на те, що він усіх виганяє з башти. Крім того, вас рекомендував Рихлік. Не вигнав вас пан Сикус…
— А чому він зам'яв
